Уявляти собі місто через сто років справа невдячна. З одного боку, озираючись на динаміку сьогодення і спостерігаючи галопуючі процеси змін, важко спрогнозувати навіть найближчі перспективи.
Окрім усього відбуваються процеси прискорень в технологіях комунікацій, урбанізмі, та в зростанні вимог і потреб людей, мешканців міста зокрема. Місто наше триста років розгорталось і жило в осяжному ритмі загальноєвропейських процесів. Однак історія власне завжди розгорталась і прискорювалась в часи імпульсивних стресів і політичних збурень. Це і війни, і революції, які в свою чергу призводили до активізації технологій, економік, процесів суспільних і фінансових. Отож, для спроби більш-менш реалістичного прогнозу варто в першу чергу вияснити, яка епоха навколо нас і що в ній є об’єктивацією процесів і рухів до послідовних змін.
Цифрова епоха, технології необмеженого, швидкого і доступного зв’язку, удосконалення логістики і комунікацій фінансових систем, політична взаємозалежність як країн і цілих континентів, уніфікація алгоритмів виробничих і наукових процесів, доступність обміну новими знаннями і науковими дослідженнями і досвідами, вседоступність технологічних новинок в різних кінцях світу одночасно….все це явища і процеси, що в наш час починають самі себе прогнозувати, продукуючи нові уявлення і несподіванки…
Я б не сказав, що ми (тут в Україні) зараз дуже впливаєм на розгортання нових процесів, окрім тих, що вимагає війна. Хоч війна практично завше є певним рушієм в розвитках, але відтак все завжди прагне до упорядкованих процесів і дотепер сам обмін (звісно торгівля в першу чергу) і був цим рушієм і чинником упорядкованості.
Все майбутнє розгортатиметься загалом так як і до цих пір. Але механізми очевидно зовсім інакші. Отож, все може відбутись і все може зникнути. Як в такому діапазоні взагалі можна щось описувати? Коли людство бурхливо розвивалось в усіх сферах, його зупиняли війни і чим інтенсивнішим був розвиток, тим жорстокіші і безнадійніші війни повертали всіх в реальність факту недосконалості людини, а радше її нездатність послідовно втілювати еволюцію і власне існування як соціальне створіння. Це коли головними чинниками еволюції стають ментальні, свідомісні, естетичні, моральні… цінності людей, байдуже якої вони релігії дотримуються чи рівня цивілізованості. Яким буде запит суспільства? Яким стане нове суспільство? Які цілі поставить собі Європа, Україна, Світ?
Ставити питання яким буде Місто навіть через 20-30 років неможливо. А про 100 років говорити можна лише як про сюжет фантастичної новели. Звісно, якщо це черговий літературний конкурс на фантастику, клаузура відлюдьків і прожектерів на тему «…Уявім собі…». Іноді варто повертатись у минуле, хоча б для того, щоб не робити помилок, яких можна уникнути.
Я не хотів би говорити про Місто в таких категоріях казки, чи байки на сон дітям. Продуктивніше оповідати факти з історії.
Кожне покоління існує в якійсь конкретній дійсності. В ній є всі відповіді і про досвід минулого і прогнозоване майбутнє.
Отож, щоби відповісти на такий абсурд, як «що буде через сто років» можна було напружитись хіба романтику з 19 століття, коли прогрес видавався променем з майбутнього…. Зараз – це не промінь, а зловісне світло нововідкритих космічних просторів, пожеж, повеней, посух, воєн і примари ймовірних одкровень про екологічні колапси глобального масштабу, разом з виснаженням природніх, традиційно використовуваних ресурсів. Ось вихідні позиції для мандрівки в майбутнє.
Щодо Станіслава…. Я не можу з впевненістю підтвердити навіть, що Річки навколо міста збережуть свій плин і русла. Що Вовчинецькі гори збережуть свій силует і чи взагалі будуть на тому ж місці крізь оці сто років. Ми вже бачим розгортання «надлюдських штучних інтелектів» і спроб викривлення часу. Важко собі навіть вигадати способи яким чином пересуватимуться в просторі люди і предмети, яким по рахунку штатами стануть кратери на Місяці і що привезуть до таблиці Мєндєлєєва з всесвіту експреси і шатли. Здається вуглеводні втратять свою монополію на енергетичне джерело. Відтак питання, а як функціонуватиме інститут Дідусів і Бабусь, коли до них простіше буде телепортуватись наприклад в Березівку, ніж приїхати вчесно на Паску з Марсу. І взагалі термін «місто», в сучасному нам розумінні, напевне набуде цілком іншого змісту. Але ж, скажете ви, а що буде з пірамідами, грецькими і римськими руїнами, нарешті, що ж станеться з нашою Ратушею? Хочеться вірити, що ці релікти і пам’ятні місця таки залишатимуться збереженими. І історія піде звичним поступовим шляхом – всі ці технологічні і цивілізаційні трансформації не будуть несподіванками. Цей нерв і бажання зберегти і ще далі вивчати минуле, та знаходити нові факти і свідчення, а головне консервація теперішнього і того, чим ми користуємось зараз, що читаєм і співаєм… залишиться невитравним і єдиним, що утримуватиме людей від випадіння в невідомість майбутнього, від забуття чи безпідставних поринань «сторчголови» у примару чарівного позахмарного майбутнього.
Залишутся і піраміди і Ратуша, і деревяні церкви, і оцифровані і неоцифровані книжки і книги (так сказав, як хрещені і нехрещені). Земне тяжіння не дасть поперевертати нову архітектуру догори ногами (фундаменти й далі будуть внизу, а дощ падатиме зверху). А люди не відмовляться від годинників і календарів, бо сонце сходитиме на Сході. Для когось з Японії, а для когось з України. Принаймні з того боку де все ж залишуться в якомусь несподіваному ракурсі Вовчинецькі гори, хоч силует їх може виглядати несподівано інакше… Ніхто не відміняв урагани і землетруси, які до того часу напевне стануть джерелом якихось енергій, будівельних чи космічних проектів.
Моя Бабуся говорила, згадуючи от таку сторічну давність казала, що за Австрії і вода була рідша і повітря прозоріше…І теж мала і війни, і неврожаї, і втрати близьких, і тоді теж, як і через наступних сто років непереборної радості з родини. От щось такого будуть говорити наші праправнуки…
Ігор Панчишин – архітектор, фахівець з реставрації, художник.