“При всій повазі до середовища митців, які були дотичні до створення та проведення «Імпрези», але весь час згадувати, те що колись було зроблено це вже трохи занадто. Безперечно це був тоді прорив і важливий феномен, але це було понад 30 років тому.А в формальному чи неформальному спілкуванні (в розмовах, інтервʼю, публічних виступах) у цьому середовищі франківських художників про «Імпрезу» згадують чи не щоразу.Не можна весь час жити тим минулим, треба його пам’ятати, але робити нове” (Тарас Зень, директор ТРК “Вежа)
Отут таки дістали… Щодо “перемелювання перемеленого” – мені теж це все набридло і не тому, що хтось нудить своєю юністю, а тому, що тоді цей вибух був таки актуальним і далекосяжним.
Але двоє людей (перших організаторів) вибули назавжди зі Станіслава вже за пару років по першій Бієнале і щоразу коли вони на ці річниці прїжджають їх все теперішнє покоління )))) роздрочує на банальні спогади про 1989 рік.
А хтось просто експлуатує насправді поважних для Станіслава людей на отакі парадні розмови. І все товчеться навколо проголошення Незалежності, навколо “першої демократичної Ради в Місті”. А відтак з різними “тридцятирічними” знов ізнов говорять про Революцію, про “Рух” про все те, що насправді зовсім не стосується мистецького процесу, який тут в Станіславі таки продовжували люди всупереч новим кон’юнктурам і змінам векторів у всьому.
“Імпреза – це не акція 1989 року – це Стратегія на майбутнє цілої галузі з радикальними політичними, адміністративними і понятійно-мистецькими вимогами.
“Імпреза” потонула в пенсійних спогадах лише про 1989 рік. А це насправді боротьба наступних 7-8 років, яку ось тут самі станіславці і потопили.
“Імпреза” була викликом Спілці художників, викликом Управлінням культури всіх рівнів, винесенням програм зміни парадигм мистецтва сучасного на Кабмін і різні осередки музейні, галерейні, інституційні в цілій Україні.
Але Станіслав, як і багато інших післярадянських осередків успішно затоптали це в політичних протистояннях, боротьбі ринку проти культури, в намаганні затримати стару адмінсистему і в Країні і в Станіславі.
І оце старопердунство ветеранських спогадів про радісні часи ходження з прапорами, яке так і не зрозуміло головних закликів “Імпрези” про осучаснення мистецтва і естетик тепер перетворює це на фарс.
А нове покоління не відаючи справжніх сенсів всього цього, не знаючи фактів і подій тепер зверхньо стібеться над “ветеранами” (і може це й адекватно), але само не здатне на чин і справжню концепцію сучасну.
Мене просто вражають дурні запитання молодняку – “А чи не можна відновити “Імпрезу”? Яка дурня! Що вам ще реставрувати? Може ЗУНР, чи УВО? Чи може “Альо ми іщєм таланти”? Чи може Музей атеїзму…
Кожне покоління має мати власну війну (і тут я не про справжню війну – не дай Бог, а про боротьбу). А чи не можете самі зрозуміти і знайти ті проблеми, що нам заважають рухатись, а не пристосовуватись і нарешті висловити своє, якщо воно щось справді є “своє”…
Перший музичний “Порто-Франко” (музика в місті) ще якось претендував на концепцію довготривалої і універсальної програми. Тоді йшлось про продовження концепцій проголошених “Імпрезою” – Розгортання процесів креативних і теми музею Сучасного Мистецтва.
А другий гучний фестиваль – це просто одноразове шоу, що було перед виборами і з конкретними просуваннями кількох претендентів на звання з тотальною фінансовою підтримкою спонсорів різних кандидатів. І при всій своїй масштабності не несло жодних політичних, системних і суспільних викликів.
Тоді ж навколо крутились потужні фінансові претенденти на окремі майданчики на опанування ними в майбутньому (В.Троїцький і А.Матвієнко). І жодних інших мотивів для акції не було.
Єдина якісна штука були скульптура Фурдіяка, що прямо апелювала до критики влад, яку по справжньому ці ж влади і побоялись.
І дещо несподівана акція “Аерофонія”, що теж була просто можливістю Григоріва продемонструвати (з гігантською фінансовою опікою) свій приватний “кар’єрний” креатив… після чого він вже до Станіслава з новими “станіславськими” ідеями не повертався. Акція-фестиваль була приречена на одноразову акцію.
Ігор Панчишин
Знимка: Тарас Майстришин