Почну з бувальщини. Один з парохів греко-католицької церкви в Лондоні, отець Петро, пожалівся моїм знайомим, що має лише один гріх. Любов до швидкої їзди.
Ото нещодавно був у Києві, не втримався , дав повного капця і майже відразу наїхав на смугасту палицю поліцая.
Хлопці, з сумом відзначив він, грошей не маю. Можу хіба за вас щиро помолитися…
Поліцаї чогось похнюпились і похмуро, майже зі злістю сказали:
– Їдьте отче собі з Богом. Не треба нам вашої молитви.
– Дивно, – здивувався отець Петро, – Ще ніхто від моєї молитви не відмовлявся.
– Слухайте, отче, недавно ми зупиняли вашого колегу в рясі. Він теж пообіцяв за нас помолитися. Так ми після того за тиждень не заробили ні копійки.
Не хочу розмірковувати про сакральну механіку молитви. Кожен віруючий її більш менш розуміє.
Словом, коли почув цю історію й собі подумав, якби ми постійно та колективно молилися за наших корупціонерів, гляди щось би й помінялось у їхніх душах… І країна би розцвіла. Однак, коли я думаю про всіляких мсеків, єрмаків та тцеків, мої руки подумки тягнуться до зброї, а не до молитви.
Бо , як казав у давні гангстерські часи Аль Капоне: “Добрим словом можна добитись немало, а от добрим словом і пістолетом значно більше”.
Напевно, я поганий християнин, але у мене відчуття, що таких нехороших у нас пів країни. Чи не так?