Лікарня. Ми з дівчиною стоїмо біля вікна і дивимося на вулицю.
За двором лікарні, через дорогу, кілька аптек і продуктовий магазин. Звідкись звідти виходить хлопець. Хоча вже темно, зрозуміло, що він ще доволі молодий. Він стрімко рухається, але наразі його єдина опора—він сам, його нога і дві милиці.
У якийсь момент він зупиняється. Ми не розуміємо, що сталося, але він робить різкий рух, а потім далеко від себе кидає одну милицю, потім—другу і залишається стояти, здається, спираючись за тонкі гілки дерева поруч.
Ми в розпачі. Вечір, пуста вулиця, хлопець доволі далеко, і навіть якщо спробувати до нього докричатися, він просто не почує. Я трохи починаю панікувати, бо поки омину всю лікарню, пройде час…
Хлопець балансує на одній нозі, а потім відпускає руки від гілок і з трудом дістається до найближчої милиці. Вже більш упевнено проходить для нього чималий шлях до другої. Він бере свою опору до рук і йде далі.
У мене немає сумнівів, що ми стали в тисячний раз свідками Дива та Сили. Бо ця, здавалося б, коротка історія—це результат Його Великого Життя, яке він опановує щодня.
Кожен день останніх років пропонує нам відкинути всі свої точки опори і втратити все, завдяки чому ми тримаємося. Але кожен день хтось поруч дає зрозуміти, що все в твоїх руках, навіть якщо твої руки втрачені. І це не пафос, не перебільшення. Я це знаю завдяки прикладу мого друга Андрія, завдяки хлопцю, якого ми того вечора побачили, і завдяки тисячам, а насправді мільйонам людей, які тримають країну, як би світ не старався відібрати в нас опору.
Я знову поставлю свій головний малюнок: «Дякую, Боже, що я зараз тут!»
У цьому житті я живу серед кращих.