(Чого вартують українцям, так звані, медичні реформи)
Через родинні обставини більше року контактую з різними медичними закладами в Івано-Франківську комунальної форми власності. На щастя, сам проблем зі здоров’ям не маю, а лише через різні причини супроводжую до тих чи інших лікувальних або консультативних установ то одного, то другого пацієнта з кола моїх близьких.
Але все ж через і таку, хай мимовільну, причетність до сфери охорони здоров’я побував упродовж цього часу свідком-очевидцем цілої низки диких речей у ній. Тим часом, як число випадків професіоналізму й людяності з боку людей у білих халатах порівняно вкрай мізерне на тому тлі.
Став такий порядок речей наслідком відомих медичних реформ в Україні, які свого часу запровадили в Україні під керівництвом відомої громадянки США, медсестри за фахом і освітою, котра тоді сиділа у кріслі міністерки здоров’я? Чи ці пертурбації лише оголили ту кризу? Наразі цю дилему ще не з’ясовано. Але річ у тім, що в підсумку наша медицина за якихось кілька років тих метаморфоз повернулася до людей аж ніяк не обличчям, як нам обіцяли реформатори. Звісно, вона й доти була, сказати б, лише напівобернута, а тепер повернулася спиною остаточно.
Зрозуміло, що вже немає так, як було, коли терапевти й педіатри відвідували хворих у їхніх домівках. Тепер у будь-якому разі до сімейних лікарів треба йти самому чи нести/вести своїх дітей, які занедужали. Звичайно, за традицією ці фахівці, особливо з числа ще «радянської» генерації залюбки консультують недужих і по телефону. Але є істотна відмінність між такими порадами й оглядом у лікаря, і то не на користь перших.
Та лихо в тім, що на прийом до «сімейної» не так легко потрапити. Якщо колись потрібно було взяти талончик у реєстратурі, вистоявши більшу чи меншу чергу, то тепер такого теж не існує. Потрібно вже записуватися через відповідну процедуру на певному сайті або ж знову ж таки через реєстратуру. Проте зробити це за принципом «сьогодні на сьогодні» навряд чи вдасться. Нерідко прийняти вас зможуть через два-три дні від моменту захворювання чи звернення, а то й пізніше. А за цей час ваше ГРВІ чи інше порівняно легке нездужання може набути загрозливого розвитку, а зцілення від нього потребуватиме і довшого терміну, й більших грошей.
З другого боку, якщо в результаті огляду в «сімейної» з’ясується, що потрібна консультація у вузького фахівця, то зіткнетеся зі ще гіршою ситуацією. Якщо терапевт сама не домовиться з ним про вас, то ви самостійно зможете записатися на прийом до нього згідно з її направленням аж через тиждень, а то й другий. А скажімо, до невропатолога Ірени Цепенди з міської поліклінки №2, як сам пересвідчився, реально потрапити лише через місяць-півтора. Як і до нейрохірурга Юрія Ткачука з обласної клінічної лікарні. До інших можна порівняно швидше, але той своєрідний рейтинг названих фахівців про щось таки свідчить.
Однак це, як мовлять, лише квіточки. А зіткнувся я і з такими ягідками. Якось післяопераційного важкого онкохворого, коли він пройшов перший сеанс хіміотерапії, направили на комп’ютерну томографію (КТ), щоби визначити, який результат того лікування і яке призначення має бути на наступний сеанс… Діялося це на початку травня. Та коли чоловік негайно звернувся до відповідного відділення в тій самій державній лікарні, у стаціонарі якої лікувався, то там йому відповіли, що зробити цю процедуру зможуть… аж у листопаді, оскільки, мовляв, черга охочих пройти її вельми довжелезна. А на такі екстрені випадки, як у нього, жодної позачерговості не передбачено. Чоловік опинився перед вибором: чекати півроку, ризикуючи не дожити до того часу, чи рятуватися самотужки. Звісно, що вдався до послуг приватної клініки, де заплатив доволі круглу суму – 5 000 гривень. Життя ж дорожче…
«Страхіття, що зробили з нашої медицини в результаті її реформування, – бідкався якось у розмові зі мною гендиректор однієї авторитетної лікувальної установи. – Хочуть так, як у Європі, щоби хворі роками чекали медичної допомоги. Але де Європа з її високим рівнем життя, а де Україна, в якій усе – з точністю до навпаки». Та на мою пропозицію висловити його точку зору в медіапросторі, не пристав. «Хочете, щоби мене відразу звільнили з посади? – риторично запитав він. – Поки я тут, то мушу підтримувати «політику партії».
Можна б довго й зусібіч коментувати ці одкровення посадовця, як і саму державну політику у сфері охорони здоров’я. Але факт той, що нині багато хто як з медичних світил, так і з функціонерів та номенклатурників від медицини добре бачать, до чого все дійшло в системі охорони здоров’я й куди рухається далі, але воліють мовчати. Не виступають проти того й активісти громадськості, тоді як про широкий загал і казати годі. Навіть попри те, що дикі історії множаться і поступово виливаються з-за медичних стін у публічний простір.
Звісно, чимало з них стається і з вини самих хворих. Скажімо, недавно у приймальному відділенні популярної лікувальної установи три години «маринували» жінку з направленням від «сімейної» на термінову шпиталізацію. І лише тому її – відому українську письменницю – відфутболювали, що прийшла до них того дня, коли лікарня перебувала на ургентному чергуванні, тобто приймала лише тих пацієнтів, яких привозили карети «швидкої», а тих, які приходять «своїми ногами» на так звану планову шпиталізацію – ні. Але ж звідки тій жінці вже трохи старшого віку було знати про такі правила. Боліло, тому й вдалася по допомогу. Та оглянули її лише після того, як вона поскаржилася по телефону комусь зі своїх знайомих на таке немилосердне ставлення, а той відповідно «повпливав» на керівництво установи. Але ж далеко не всі наші краяни мають таких впливових знайомих.
Брак чуйності, майже поголовна черствість лікарів і медичного персоналу, за моїми спостереженнями, переважно наслідки давно і глибоко вкоріненого в медичну практику загалом зневажливого ставлення до простолюдинів. А особливо, якщо такі пацієнти не здогадуються, що за безкоштовні послуги, операції, маніпуляції та процедури, чи навіть за те, щоби тобі вчасно відкрили листок непрацездатності або без затримки скерували кудись, ліпше все-таки заплатити. Аби тебе обслуговували, як належить, а не як-небудь.
Що вдієш, як пожартував одного разу в моїй присутності відомий і талановитий онкохірург, навіть у середовищі медиків, охоронців здоров’я нації, святих немає – так званий людський чинник і тут нерідко спрацьовує не туди. Що це справді так, вкотре переконався на прийомі в одного молодого травматолога з ОКЛ. У виписці з огляду пацієнта з імплантами у хребцях шийного відділу, котрий теж два тижні чекав, щоби за попереднім записом потрапити до нього, той «фахівець» написав лаконічно: «Вважає себе хворим…».
Але, судячи зі стилю письма, написати таке міг лише той, хто вважає себе лікарем, хоча насправді ним не є, а, схоже, все життя попрацював санітаром у психоневрологічному диспансері, доки не перекваліфікувався після ліквідації того виду медичного персоналу як «суспільного прошарку», на костоправа.