Вже не вперше в соцмережах виникають словесні баталії навколо банерів загиблим воїнам встановленим на вулиці Незалежності в Івано-Франківську
Зазвичай “срач” здіймають певні особи, які формулюють свої претензії наступним чином “Навколо купа закладів, в яких люди бухають та жеруть перед портретами полеглих героїв. Як їм їжа в горло лізе”.
Хоча є й інша думка, навіть від дружин полеглих, які кажуть, що приходять на Сотку попити кави біля портрету свого чоловіка й їм складається ілюзія, що вони сидять вдвох з коханим за кавою.
Втім, мушу зауважити, що саме рішення встановити банери на Сотці було недалекоглядне й нижче поясню чому. А наразі зауважу, що це не перше недалекоглядне рішення місцевої влади від 2014 року.
Перше таке рішення було прийняте минулою міською владою, котру, нагадаю, очолював тодішній міський голова Віктор Анушкевичус.
Йдеться про рішення поховати в Меморіальному сквері, за готелем “Надія”, героя Небесної сотні Романа Гурика.
Меморіальний сквер в Івано-Франківську – це пам’ятка культурної спадщини й нові поховання в ньому були заборонені законом. Як стверджував заступник міського голови (на той час) Михайло Верес – рішення дозволити поховання було радше емоційним, аніж виваженим.
Якби ж то поховання обмежилися лише меморіальним комплексом Романа Гурика, але ж після того поховали ще шістьох воїнів, які загинули на Сході. Той же Михайло Верес тоді вірив, що ховати військовослужбовців, полеглих на Сході, більше не доведеться. В цьому й полягала недалекоглядність, бо всі чомусь вірили, що зараз сепарів доб’ємо й буде мир та спокій. Але, на жаль, не так сталось, як гадалось. В 2016 році вже тепер діюча міська влада прийняла рішення про ще одне поховання в Меморіальному сквері.
Не знаю, чи закрила очі прокуратура на явне порушення закону, чи все ж вказала владі на правові протиріччя, але поховання в Меморіальному сквері припинилися. Тим більше, що, на біду, мешканці краю продовжували гинути.
А тепер, щодо банерів на Стометрівці. Тут порушення законів, як з Меморіальним сквером не було, але спрацювала та сама недалекоглядність, та емоційність, як і в 2014 році. Влада думала, що війна ось-ось закінчиться і загиблих більше не буде. Але, але, але…
Загиблих стає все більше, а Стометрівка не така вже й безрозмірна і влада стикнулася з проблемою, яка рано чи пізно мала виникнути – місця для банерів вже нема, а люди продовжують гинути. Влада фактично опинилася в глухому куті, з якого важко вийти, нікого не образивши. Виникають різні варіанти. Зменшувати формат банерів й залишати на місці, залишати формат і переносити в іншу локацію, зменшувати формат і переносити в іншу локацію. Всі ці варіанти обговорюються, але в будь-якому випадку залишаться невдоволені.
І на фінал про невдоволених тим, що люди “бухають і жеруть” перед портретами полеглих. Заклади громадського харчування (бари, паби, кав’ярні, ресторани) були на вулиці Незалежності задовго до 2014 року. Деякі навіть до Незалежності України. То ж які претензії до власників? Їм закрити бізнес, звільнити сотні працівників та піти всім разом з торбами? Ясно, що ні. І так не буде.
Щодо банерів, то на мою неавторитетну думку, міська влада все ж має знайти рішучість, зменшити формат та змінити локацію. А тим, хто волає про те, що банери мають бути саме тут, в центрі, щоб нагадувати людям, якою ціною їм дарована можливість жити у відносно мирних умовах, хочеться задати питання. Ви вважаєте, що то лише ви такі офігенні патріоти, а інші нічого не розуміють і не знають, що в нас війна й щодня гинуть люди? І розуміють, і пам’ятають, і шанують. Але без вашої показушності.
А закінчу цитатою з допису Юрка Стецика, який загинув на війні в грудні 2022 року:”Скажу, як пацик з окопу. Тусуйтесь, відпочивайте, святкуйте дн, робіть все, щоб вам потім легше було працювати для нашого спільного діла… Ворог переможе, якщо зупиниться життя в тилу. Одним словом, якщо в мене є таке право, я від себе дозволяю усім, кого знаю, тусуватися, любитись, двіжувати і жити життя, можливість ж є”.
Володимир Мулик