Коли ввечері 12 лютого президент В. Зеленський анонсував відставку прем’єрки Ю. Свириденко та перезавантаження її уряду, для українського суспільства це стало цілковитою несподіванкою.
Але тоді ще ніхто й гадки не мав, як, мабуть і сам ініціатор тих кадрових пертурбацій, який негативний суспільний резонанс викличе усунення в межах тієї процедури М. Федорова з посади міністра оборони держави.
До речі, цьому рішенню Володимира Олександровича аплодували в Москві стоячи. І скидається на те, що й усю катавасію зі зміною складу Кабміну він затіяв лише для того, щоби звільнити чинного керівника МО з його поста. Причому, як прибирав колись і В. Залужного, – без будь-яких видимих підстав.
Та якщо про відставку самої пані Юлії всі одразу забули, то позбавлення міністерського портфеля М. Федорова спричинило ланцюгову реакцію не лише в Україні, а й у світі.
Власне, вона стартувала з брифінгу самого ексміністра 16 липня. Його публічні слова про авгієві стайні оборонного відомства, які ще треба довго вичищати, і що, мовляв, ніхто, крім нього, цього не зробить, стали наразі найгучнішого політичною подією року 2026-го.
Здивуванню не було меж серед європейських партнерів офіційного Києва. Їм було незрозуміло, навіщо міняти такого младореформатора, котрий за порівняно короткий проміжок часу, зробив аж надто багато корисного й може здійснити ще більше.
Звісно, той «картонний Майдан» на підтримку пана Михайла, що відтак прокотився синхронно в Києві та й чи не в усіх обласних центрах, з самого початку видавався замовним, наперед зрежисованим і підготовленим, та він усе одно зіграв роль «хоч якихось» демократичних важелів.
Правда, на першу частину цих громадських ініціатив – під гаслом «Верніть Федорова!» – глава держави наразі не відреагував ніяк. Але на другу вимогу – «Сирського – геть!» – пристав.
Отож на сьомий день протестів, 22 липня, В. Зеленський усунув генерала О. Сирського з поста головнокомандувача ЗСУ, на якому той перебував понад два роки – з 8 лютого 2024-го.
А натомість призначив – і це стало новою несподіванкою – опального генерал-майора М. Драпатого, одного з найкращих бойових командирів ЗСУ, що доти перебував у немилості в Сирського, бо не прогинався перед ним…
У Кремлі тоді вже не тішились, а заплакали від такого…
Але ким і яким видається сам В. Зеленський, який спершу чинить «велику помилку», за словами багатьох політологів, прибираючи М. Федорова із ключової посади в обороні держави, а відтак через «всенародні» протести сяк-так виправляє її?
Не інакше, як обдарованим лицедієм, котрий упродовж кількох днів через особисту легковажність примудрився прожити роль від авторитарного диктатора до політичного слабака, що пішов за «голосом вулиці» й поміняв посеред війни на вимогу юрби головного командувача українським фронтом.
А ще тим, хто скоїв гріх супроти власних репутації й рейтингу, якими дорожить більше, ніж інтересами Української держави.
Втім, трохи інакше це все виглядає, якщо взяти до уваги, що за лаштунками політичного подіуму в Україні протягом усіх воєнних років триває запекла боротьба між американським та британсько-європейським лобі в офіційному Києві за визначальний вплив на внутрішні і зовнішні справи нашої держави.
Нині важко достеменно сказати, хто з дійових осіб на владному Олімпі в Україні на чиєму полі грає й під чию диктовку діє чи говорить. Але очевидно, що ці гравці «футболять» нашим гарантом у різний спосіб, нав’язуючи йому власні варіанти його необхідних рішень і заяв, на ходу імпровізуючи й коректуючи сценарії, якщо події розвиваються «не туди».