Чи діждемося чогось із Вашингтону?
Чільною темою тижня, що минає, в українському інформаційному просторі стали зустрічі у Нью-Йорку на полях традиційної щорічної Генасамблеї ООН – спершу президентів Зеленського та Трампа, а відтак господаря Білого дому з лідером Китаю Сі Цзіньпіном.
Так чи інакше, а вони пов’язані між собою для нас тим, що під час цих рандеву говорили і про реалії та перспективи України.
Для Зеленського це була вже десята розмова із Трампом, відколи той удруге став президентом США.
22 вересня у Нью-Йорку американський лідер прийняв українського президента з пошаною, назвавши керівництво України «вправним», а український народ – «гарними бійцями, які можуть собою пишатися».
Між іншим, рік тому під час п’ятої зустрічі з Зеленським – на полях тодішнього саміту ООН – Трамп був більш відвертим, оскільки висловив думку, що Україна могла би повернути собі всі окуповані території, а Росію назвав «паперовим тигром».
Однак і тоді, й тепер – «це все слова, на поверхні, а конкретних дій немає», – запевнив уже 23 вересня українське суспільство у бліц-інтерв’ю на nv.ua один зі «слуг народу» Олександр Мережко, голова комітету ВР з зовнішньої політики. – Це така протокольна зустріч скоріше була».
Що віз, на жаль, і нині там, відчули принаймні й жителі Києва, котрий того дня вкотре бомбардувала московія, вбивши двох осіб і завдавши болю трьом десяткам потерпілих.
Трамп знову повторив, що Києву необхідно укласти мирну угоду з Москвою, і висловив сподівання на організацію тристоронньої зустрічі з цього приводу за участі путіна.
Інакше кажучи, і цього разу прозвучала та сама мантра Зеленського як чільна умова припинення війни в Україні – українцям треба «просто припинити стріляти», – яку її автор вперше висловив ще в березні 2029-го під час останніх президентських перегонів у нашій державі.
Та все ж «Трампологія Зеленського» – в експертному середовищі з’явився вже й такий «науковий» термін – поповнилась як мінімум двома значущими моментами.
По-перше, Президента України, котрий загалом брав участь у форумі ООН і навіть потужно виступив на ньому, могли й не прийняти в Білому домі.
З огляду на заяви низки американських чиновників – від міністра фінансів Скотта Бессента до держсекретаря Марко Рубіо (та й самого Дональда Трампа), що прозвучали напередодні, – про деструктивну роль України у зростанні світових цін на дизельне пальне. А якщо таки прийняли, мовляв, то це вже позитив.
А по-друге, Зеленський днями похвалився, що попросив Трампа вплинути на Сі, аби той, в свою чергу, натиснув на путіна, і росіяни самі припинили стріляти…
Словом, дав домашнє завдання «дядькові Сему» здійснити за нього те, чого сам не може зробити через постійне ігнорування офіційного Пекіна його прохань про зустріч із лідером КНР.
Звісно, по-дитячому наївно прозвучало те миле зізнання на тлі того, що відомо: Вашингтон із Піднебесною ділять нині світ на двох, і в цій великій грі Україні й РФ відведено незначні ролі – аж до сходження обидвох з геоподіуму в тартари.
Прозвучав той пафос нашого (не)гаранта доволі блідо і в контексті недавнього інтерв’ю експрезидента Польщі Александра Кваснєвського Укрінформу, в якому той заявив (разом із підтекстом), що полякам ліпше мати в доброму сусідстві державу з мільйонною армією (мав на увазі ЗСУ) з досвідом ведення сучасної війни, ніж ворогувати з нею…
Китайці й так знають, чого офіційний Київ хоче від них, оскільки той уже не раз публічно заявляв про такі «три речі»: поважати територіальну цілісність і суверенітет України; не підтримувати РФ летальною зброєю; бути «на всіх майданчиках» гарантом ядерної безпеки.
Власне, як один із гарантів нерозповсюдження зброї масового знищення у світі Китай свої обов’язки виконує: за різними джерелами, путін уже тричі просив у Сі дозволу на маленький тактичний ядерний удар по Україні, проте панда завше відповідала ведмедеві на його домагання принциповим «ні».
Що ж до іншого, то й сам Зеленський трохи винен у небажанні Пекіна прийняти його візиту через свої доволі часті публічні закиди на його адресу як офіційного міжнародного партнера Кремля.
Навіть напередодні й цьогорічної зустрічі у верхах ООН лідерів США й КНР він теж заїкнувся на цю тему, вкотре докоривши КНР у сприянні московії, а тепер каже, що чекає від США того треку з діалогу між Доні й Сі, де йшлося про долю України.
Та, перефразовуючи Кобзаря, чи діждемося чогось із Вашингтону?
До речі, Зеленський умудрився доповнити свій словник політичних ляпсусів не лише цими словесними хибами, а й тим, що повідав із трибуни ООН про передачу Південній Кореї з доброї волі України двох військових КНДР, які воювали на боці РФ і потрапили в полон.
Полонені попросили притулку в Південної Кореї – боялися, що після повернення додому їх стратять, і там погодилися на те, але хотіли зберегти цей трансфер у таємниці з міркувань дипломатії та національної безпеки
Однак Зеленський з необачності чи зумисне розкрив той державний секрет, чим викликав незадоволення та критику з боку офіційного Сеула, який давно міг бути нашим партнером у війні з РФ, якби дипломатія в Україні була на належному рівні…
Цього тижня також побільшало заяв про ймовірний напад РФ на якусь із європейських держав.
Принаймні ЦРУ попередило уряди Італії, Іспанії і Франції про можливі провокації проти їхніх країн з використанням бойових безпілотників типу російських «герберів», запущених із морських кораблів, які ходять під різними прапорами, а Варшаву – про ймовірне пошкодження телекомунікаційних кабелів у Балтійському морі.
Допускають також інші варіанти ескалації напруги на теренах Східної Європи, згенерованій росіянами, оскільки мовляв, у москві остаточно вирішили таки напасти безпосередньо на Захід, питання лише в тому, де й на кого.
А тих сценаріїв, як уже не раз писав Анонс-Контракт, у Кремлі про всяк випадок розробили аж кільканадцять…
І насамкінець неможливо оминути продовження теми «Карфагену», яку детально розписували в минулому тижневому огляді.
Річ у тім, що головний фігурант названої спецоперації НАБУ й САП ексгенпрокурор Руслан Кравченко, який встиг виїхати за кордон нібито у відрядження якраз перед тим, як йому збиралися оголосити підозру, так і не повернувся в Україну, коли скінчився термін його службової поїздки.
І тепер, судячи з усього, Карфаген остаточно прикриють, і не тому що Carthago delenda est, а лише через те, що його «Імператор» (так антикорупціонери називали етап логічного завершення цієї спецоперації) утік у добровільне вигнання з України.
Втім, з огляду на публічне застереження відомого опозиціонера до влади Григорія Омельченка, ФСБ може закінчити «Карфаген» і без НАБУ та САП у найпростіший спосіб: організувати вбивство Кравченка і звинуватити в тому «київський режим» – що той буцімто замітає таким радикальним чином сліди тотальної корупції в найвищих ешелонах різних гілок влади в Україні.
Але то вже геть інша можлива колізія розвитку подій у наші буремні дні. Не накликатимемо…