Вже стільки списів зламано в мережевих “срачах” після заяви міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа про створення в місті мовного патруля.
Одні підтримують Руслана Марцінківа, інші не лише не підтримують, але й обзивають міського голову різними нехорошими словами.
Ініціатива очільника міста викликана зростаючим засиллям російської мови в Івано-Франківську, в зв’язку з переселенням на терени Галичини мешканців сходу України, який за часів існування СРСР був практично повністю зросійщений – через Голодомор, через репресії, через виселення українського населення й заміни його на привезених з московитської глибинки братушек-ванюшек.
Особисто мене вибішує це повсюдне звучання ненависної московитської говірки на кожному кроці. Більше того, багато хто з цих узькощелепних ще й агресивно реагують на зауваження. От саме в такому випадку й потрібна якась структура, до якої можна було б зателефонувати, щоб втихомирили знахабнілого упоротого любителя московської мови. А патруль вже най викликає поліцію чи муніципальну варту.
Інша справа, що такий патруль мали б вводити на державному рівні, бо місцева ініціатива дійсно нагадує самодіяльність, хоча ініціатива по суті правильна. Але хто ж це зробить, якщо керівництво держави поза етерами само спілкується мовою ворога?
Мовний патруль – це не винахід особисто Марцінківа. Прецеденти в світовій історії вже були. Перший приклад – Ізраїль.
Під час війни з шістьма арабськими державами в 1949 році, був введений єдиний протокол спілкування, який зобов’язав всіх військових розмовляти виключно івритом. До того ж була створена комісія по івритським іменам, керівництво держави та Збройних сил змусило усіх генералів та більшість офіцерів змінити свої імена на івритські варіанти, щоб навіть згадки не було про різне походження. Також вказівки негайно змінити імена та вживати іврит отримали усі вищі посадові особи, судді.
Вулицями міст почали ходити мовні патрулі, котрі, якщо чули що хтось говорить не на івриті одразу реагували. Наскільки мені відомо – були передбачені штрафи, а за систематичні порушення навіть можна було сісти за грати.
Інший приклад – Польща після Другої світової війни. Там мовні патрулі карали за вживання в історично німецькомовних районах німецької мови. Якщо патруль чув, що хтось говорить до дитини німецькою, то дитину могли забрати в сиротинець. Німецькі прізвища в наказовому порядку примусили змінити на польський лад.
Так що в нас все відбувається дуже й дуже лагідно й купа люду носиться з терміном “лагідна українізація”. Але на мою думку – лагідністю нічого не добитися. Якщо до упоротих ставитись лагідно, вони сприйматимуть (вже сприймають) це як слабкість й нахабніють ще дужче. І це в Західній Україні. Уявіть що твориться в Києві, Одесі чи Харкові. На третьому році війни з росією.