Йдемо з рідними мені людьми затишним маршрутом франківського центру, тією частиною, яка б у Харкові називалася «тихий центр». Освітлення таке собі, але саме це додає казковості навколишньому середовищу.
Людей немає, цвіркуни і такий спокій, що взагалі забуваєш не тільки в який час ти живеш, а й в якому столітті.
Звісно, такий ніжний опис має бути розірваний драматургією життя, і це стається майже миттєво. Попереду в темряві хтось дуже голосно кричить, так гучно і з такою силою, що трохи стає моторошно. Маючи велику вагу і контур, трохи висуваюся вперед, щоб мати можливість першому зустріти цей нічний кошмар, бо відступати вже немає сенсу, та й хтозна, чи не спровокує наш відступ азарт у цього прибульця з темряви.
В будь-якій книзі з містики, та й деяких з фізики, ми знаємо, що навіть в самій глухій темряві ми можемо знайти світло, принаймні в нас самих, але ж ми на франківській вулиці, яку ще не повністю поглинула жага бетонних новостворів, і світло все ще має можливість себе хоч трохи, але проявляти.
Тьмяне світло розкриває нам всю картину: цей гучний голос геть не належить створінню з потойбіччя, це звичайний чоловік, нутрощі якого, його душу і серце розриває алкоголь, який дав вихід його справжнім думкам і емоціям.
Він стоїть біля управління міграційної служби і, дивлячись на плакати про життя в Європі, голосно волає всіма октавами своєї душі в наглухо зачинені часом і обставинами двері:
— Ну і що ваше НАТО? Допомогло? А-а-а! Технології, ну і де ваші технології? А-а-а?!
Він нас навіть не помітив, так і кричав на ці темні і замкнені двері, тож нам замість «страшно» одразу стало «страшно весело»…
Я дійсно вважав цю історію кумедною, поки не задумався: яке горе чи біль змусили його, хай і під алкоголем, все це висловити?
Подумав про те, що я сам і більшість моїх знайомих чимось схожі на цю людину. Згадав про свого друга-ветерана, крик душі якого (причому абсолютно тверезого) дуже нагадує цей протест перед зачиненими дверима. Згадав тисячі постів про дурість, корупцію, безвідповідальність і безліч всього іншого.
Скільки нас волає в надії, що за дверима нас зможуть почути? Волають по-різному, волають, бо мають крихти віри, що хтось зможе почути, підтримати, зробити висновки.
Всі свої внутрішні волання я лишаю тільки своїм найближчим. Тож знову проволаю про збір на шпиталь https://send.monobank.ua/jar/AeU4C22NgT, і я знаю, що хоч трохи, але буду почутий! Бо віра — це дуже велика сила. Не втрачайте її і волайте як можете! А ще краще — дійти! Тримаємось!