У двотисячних, на самому їхньому початку, я випадково потрапив на роботу в найкрутішу рекламну агенцію тих часів. Щобільше, у холдинг, в якому одразу було кілька дуже відомих і дуже фахових агенцій, які на той час лідирували в різних галузях рекламних послуг. Через те, що ми всі знаходилися в одному будинку, так чи інакше були між собою знайомі. Особливо ті, хто мав потребу виходити у двір на перекури.
Працював я тоді ілюстратором. Що само по собі непогано, але це не була занадто престижна посада, через що на кар’єрних сходинках я стояв не так уже й високо. До справжніх креаторів мені було так само далеко, як до Олімпу пішки, а про топменеджерів і поготів.
Попри те, що ми одне одного хоча б трохи, але знали, керівництво часто проводило різноманітні тимбілдинги, щоб ми відчували плече колег незалежно від статусу. Але ж, звісно, найяскравішими з них були корпоративи. Я вже не згадаю, який то був привід — можливо, якесь свято або досягнення в рейтингах, — але нам усім веліли прийти в костюмах. Проте не в ділових, а в тематичних. Тож усі кинулися шукати собі образ, бо розпорядження начальства все ж таки заведено було виконувати.
Як людина іногородня, та ще й не з найвищим рейтингом у зарплаті, я дуже сильно розгубився. Мій гардероб був невеликим, лише найнеобхідніше, тож скомбінувати щось креативне не було з чого, а готові рішення в спеціальних магазинах були не для мого гаманця. Саме тоді хтось порадив мені поїхати на кіностудію Довженка — знайти той самий цех, який вчора назавжди знищила росія…
У ті часи кіностудія ледь виживала. Величезні площі майже не використовувалися, лише час від часу здавалися в оренду для зйомок рекламних роликів, які на той момент були чи не єдиним способом заробітку для режисерів, операторів та артистів, щоб хоч якось вижити й не втратити навички. А саме той цех із костюмами стояв майже без діла, бо в більшості рекламної продукції запит був на геть інші речі — з бутиків і дорогих магазинів, адже все мало виглядати статусно.
Вся ця величезна колекція чекала, напевно, свого часу. Саме тому мені й порадили туди поїхати. Тоді там можна було домовитися про прокат костюма за дуже помірну ціну, залишивши лише заставу, і отримати максимум задоволення від справжньої ексклюзивності.
Не можу передати словами враження, які я отримав, потрапивши в те приміщення! Там було абсолютно все, що існувало на той час в історії костюма: будь-яка епоха і будь-який рівень соціального становища — від короля чи королеви до рядових майже будь-яких армій. Дещо виглядало доволі театрально, а деякі речі були явно справжніми — чи то з тієї самої епохи, чи то зроблені з урахуванням історичних реалій.
У мене було не так багато часу, корпоратив уже наближався, тож я став шалено шукати те, на що мій мозок реагував би миттєво. Перше враження було від форми солдата Вермахту. Геть не тому, що я цим захоплювався — навпаки. Просто я вперше бачив цю форму не в музеї, а ось так просто, на тремпелі. В голову залетіла шалена думка: «А може, це?» Добре, що в той час тверезі думки брали гору над емоціями, й я швидко збагнув: у такому костюмі в Києві (що б там не казала роспропаганда) я просто далеко не дійду. А ще швидко зрозумів, що це точно геть не весело, і я не хочу такого епатажу.
Неподалік висіла форма радянського міліціонера. На це я встиг надивитися у часи своєї юності й мав не найприємніші спогади, тож швидко схопив наступну — поліцейського. І не абиякого, а американського!
Дорогою назад я картав себе за брак часу та дивний вибір. Думав, що міг би, напевно, прийти на корпоратив королем Артуром або принцом Данським, але вже мав те, що мав.
Коли я зайшов у велику залу, де бенкетували мої колеги, то був здивований неймовірному схваленню мого костюма. Мені, звісно, було приємно, але я не міг зрозуміти, що в ньому такого особливого. Все розкрилося доволі просто: кілька наших топменеджерів прийшли в смугастих робах арештантів, а поліцейським у цій залі був лише я один! Звісно, у такій комбінації я мав шалений успіх!
Пишу цей текст і згадую ті часи. Згадую те миттєве, але дуже сильне враження від кіностудії, від того неймовірного цеху, який беріг у собі тисячі історій. Пишу й думаю, наскільки все тоді відчувалося безпечним і якою крихкою може бути пам’ять. Наскільки болючими можуть стати спогади про місця і теплі події, якщо в них влучає снаряд чи ракета. А про людей і поготів — це рана, яка вже ніколи не загоїться.
Ми всі маємо писати свої історії: для себе, для близьких, для пам’яті. А ще — писати про тих, хто сам про себе вже ніколи не напише. Бо всі наші історії намагаються стерти, але втілити цей план у них вже точно не вийде.
А наостанок я додам посилання на банку збору в коментарях для нашого Карпатського шпиталю. Бо ми маємо пам’ятати: зараз найбільше ми завдячуємо тим, хто нас захищає. І наш обов’язок — допомогти скоріше одужати тим, хто отримав поранення. Тримаємось!
Реквізити для благодійної допомоги:
БО БФ «КАРПАТСЬКИЙ ШПИТАЛЬ»
ЄДРПОУ: 45807278
IBAN: UA923052990000026001045516249
АТ КБ «ПриватБанк»
Призначення платежу: Благодійна допомога