Як і чому Україна з держави господарів перетворюється на сировинний придаток для спритних ділків.
З постанням незалежної України в Києві зробили ставку на фермерів. Мовляв, ці люди, покликані господарювати на землі, прогодують українців. Принаймні ефективно замінять ідеологічно дискредитовані колгоспи, які були стовпами радянського способу агровиробництва.
Такі ж надії покладали й на селян-одноосібників, серед котрих розподілили землі сільськогосподарського призначення, які доти обробляли колгоспи.
Правда, тут відразу допустили соціальну нерівність, оскільки в одних областях – малоземельних і густонаселених хліборобам випало лише по гектару-два земельних наділів (паїв), а в інших – переважно на півдні та сході України, де «степи широкі», – по п’ять-вісім. Однак усвідомити цей (не)порядок речей у суспільстві не встигли.
Спершу серед новоспечених землевласників панувала ейфорія, адже безплатно отримали у власність такий вічний і безцінний ресурс. Відтак же стало зрозуміло, що самотужки поратися на землі спроможна далеко не кожна сільська родина з тих, які отримали такий засіб виробництва. А якщо комусь і вдавалося вирощувати високі врожаї, то збути лишки продукції і виторгувати кошти на наступну посівну кампанію було ще складніше, ніж посіяти, доглянути й зібрати без втрат ті чи інші культури.
Усвідомив аграрний народ і те, що рільництво не може бути ефективним, якщо не практикувати у своєму господарстві і тваринництво як джерело органічних добрив. Зметикував зокрема, що утримувати по одній-дві корови на одне обійстя, як зазвичай практикували в наших селах за Союзу, замало, щоб угноїти той гектар-другий. Потрібна як мінімум «черідка мала».
А на які кошти розвивати скотарство, якщо прибутку від рослинництва катма? Ото й «зиску», що є вдосталь харчу для себе. Навіть забагато, але те, зайве, успішно зогнивало в погребах. Бо й одна-друга худібка не годна все спожити.
Поки гречкосії чухали лоби, опинившись у такому замкнутому колі, їм «на поміч» прийшли приватні агропідприємства з пропозицією взяти їхні паї в оренду. Це для одноосібних землевласників видалося виходом зі скрутної ситуації. Тож вони як орендодавці радо підписували відповідні договори. І ніхто й не звертав уваги на те, що ті папери відразу укладали на космічні терміни дії – від 30 до 49 років.
Причому, через безвихідь погоджувалися люди й на мізерний чинш (платня за оренду землі). Попервах за користування гектаром селянської ріллі платили принаймні на Прикарпатті орієнтовно від 2000 до 4 000 грн. у рік. Тепер же та вартість зросла до семи-восьми тисяч.
Що це за кошти сьогодні, коли зростає долар і вартість пального, й казати годі. Проте й це ще не найгірше лихо. Біда в тім, що поступово ті орендарі прибрали до рук величезні площі продуктивної землі в Україні й перетворилися на потужні аграрні корпорації. Нині їх називають по-різному: аграрні холдинги, агробарони, латифундії й т. п. Але загалом річ у тім, що якийсь десяток таких компаній – вітчизняних, і закордонних – сформували такі свої земельні банки на теренах України обсягом орієнтовно від 300 – 500 тисяч і майже до мільйона гектарів, що абсолютно немислиме в цивілізованому світі.
І то дарма що вони лише орендарі дрібних селянських наділів. Фактично та земля з огляду на тривалі терміни договорів оренди – майже в їхній власності. А ще й ось чому. Ще з кінця 90-х у правовому полі нашої держави фігурує термін «відумерла спадщина». Так позначають паї, власники котрих уже відійшли у засвіти, а їхні родичі не переоформили на себе їхнє майно.
Є чимало причин того, в тому числі й дороговизна нотаріальних послуг. Але хоч як, а то нічийна земля, яку спокійно обробляють у тій чи іншій латифундії і вже роками-десятиліттями не платять чинш, бо де-юре нікому його сплачувати.
Такої відумерлої спадщини, яка рано чи пізно й у юридичній площині перейде у власність земельних магнатів, накопичилося вже сотні тисяч гектарів. Але нині й живі орендатори, котрі є людьми переважно похилого віку, чи їхні родичі не мають ніякого впливу на те, як саме використовують їхню власність. Отож латифундії – «свої» й чужинецькі – вже десятки літ поспіль однаково нещадно експлуатують українські чорноземи, вирощуючи переважно лише зернові, ріпак та соняшник, які найкраще котуються на закордонних ринках, хоча технічно й найбільш убивчі для гумусу. І щедро-рясно «удобрюють» площі, на якій працюють, не органікою, як велять аграрні технології, а суто мінеральними добривами і стимуляторами росту. Інакше кажучи на мільйонах продуктивних гектарів добувають корисні копалини відкритим способом. І цим на перспективу гранично виснажують родючість землі – вона стає як «дерев’яна».
Ба більше, латифундії «поз’їдали» вже й чимало фермерських господарств та інших острівків органічного землеробства. І процес такого поглинання триває. А з відкриттям ринку земель сільгосппризначення він прискорився. Тим-то агровідносини, що сформувалися на території «житниці Європи», як ще недавно йменували Україну, – це класичний, латиноамериканський латифундизм, хижацький за своєю суттю. І початок йому поклала так звана земельна реформа з розбазарюванням колгоспних земель, на яку таки пішли режими Кравчука і Кучми, хоча десятки американських науковців надсилали цілі петиції до офіційного Києва із застереженнями не чинити того.
Воістину вийшло за принципом «розділяй і владарюй»: розпаювали цілі масиви продуктивної землі, щоби, відтак заволодіти ними, взявши в оренду/скупивши за безцінь земельні наділи поодинці…
Що ж далі? Агрохолдинги в Україні, по суті, не провадять сільське господарство в належному розумінні цього виробництва, коли рільництво поєднують із тваринництвом та здійснюють заходи із захисту родючості землі. А лише використовують наші чорноземи й автошляхи, а нерідко і складські приміщення із переобладнаних колгоспних корівників як сировинний придаток. Їхня діяльність залишає після себе таку землю, яка нагадує випалену сонцем пустелю. Та знову ж таки, найгірше й не це, що можна цілком назвати біотероризмом. А те, що латифундизм убиває сільську глибинку з усіма її народними звичаями і традиціями, з її українською ідентичністю.
Адже агробаронам потрібні не люди, громади, школи, храми й лікарні в селах, а широчезні й рівні аж до обрію поля з John Deere на автопілоті…
Так відумерла спадщина стає поряд із російською агресією ще однією міною сповільненої дії і під самим існуванням України.