Для мене до якогось моменту було загадкою, чому при переважаючій кількості зброї, живої сили, московити не можуть добитись якогось істотного успіху
Колись ще зовсім хлопчисько я спитав у свого дядька ветерана, уродженця Хмельниччини, який солдат у великій вітчизняній війні був найкращий.
Відповідь мені й так була відома, що російський. Дядько Михайло, обласканий владою, ветеран сказав коротко – українці.
Одного разу наш батальйон, набраний з українців, пізно ввечері пішов на штурм висотки.
Бій тривав до ранку. Ворог не відходив ні на метр. Ми йшли в атаку за атакою. Коли настав світанок, побачили, що висоту обороняли наші, ще й теж набрані з України.
Я бачив, розповідав далі дядько, багато таких прикладів відваги, якої не бачив у інших етносів.
Особисто я згадую наш майдан, коли беркута, такі самі українці, стояли проти наших майданівців. Ніхто не хотів уступати до останнього.
Дивіться зараз. У нас армія звичайних мобілізантів. У них найманці, які за грубі гроші йдуть в бій. Їхні “срочники” в курський області сотнями здаються в полон. А в 22 у наші солдати строкової служби з ополченням відбили Гостомельський аеропорт від їхньої найкращої десантури.
Можна згадувати козаків, багаторічний спротив УПА чи навіть щит Святослава Хороброго, прибитий до воріт Константинополя. Історія українських звитяг безконечна. Зрештою, як і помилок.
Однак проблема новітніх окупантів у тому, що вони рахували наші помилки, а не звитяги. За що й поплатяться. А перемога буде за нами.
Слава Україні!