Модне і в останні часи часто вживане партисипативне планування (містобудування), тобто – залучення жителів до процесу планування, що робить їх не просто споживачами, а співавторами майбутнього свого простору, не враховує кількох важливих речей, коли йдеться про історію і досвіди 20-го століття в містобудівній теорії.
Перша – це модерністська (пост-Корбюз’євська…), друга “технократична” (повністю віддана фахівцям проектантам), третя – теж централізована, вертикальна (мовляв з огляду швидшого відновлення житлового і іншого фонду після війни).
Насправді у всі часи були війни і лише тепер війни можуть призвести до безповоротнього “вичищення” території під нове будівництво, чи навіть під нове розуміння міста. Міста, що створене давно, але зруйноване… Відразу постають в уяві десятки міст Старої Європи, що надзусиллями відновлювали і відновили історичний фонд своїх давніх міст.
Звісно самі новітні економічні відносини (50-х – 70-х років) викликали глибинну трансформацію життєвого укладу геть всюди. Відбулось безпрецедентне переселення мільйонів людей і сильні зміни в соціально-політичній площині, в інформаційній сфері з паралельним ростом свідомості і уявлення про світ і людські можливості та потреби. Але все це все ж не порушило усвідомлення того, що новітня адаптація міст починатиметься з безумовного відновлення історичної тканини. Тієї бази де зберігається ідентичність кожного народу і виростають образи і ідеї нових часів, але без тотального розриву зі своїм спадком ( ментальним, понятійним, звичаями і традиціями).
Я веду до того, що отаке трактування необхідності зміни в підходах до нового (21 століття) містобудування з платформи ліквідації наслідків пізнього соціалізму і чергове залучення мас та популізм спільного творення (як у соціалістичній парадигмі), де суттєвим стає колективістична домінуюча ілюзія і сьогоденний комфорт та вимоги вузького часового проміжку.
На мою думку навіть приклад зруйнованого історичного Житомира (де зеленими насадженнями вирішили окреслити фундаменти зруйнованих історичних будівель в парку на Замковій горі – ред.) – це приклад безсилля перед питанням, що справді потребує часу і великих коштів. Можливо варто було піти шляхом не тотального нового переобладнання міста, а сміливо відновити стару тканину… До камінчика, навіть при умові нестримної зміни економічної, політичної і фінансової систем. Це робилось у повністю знищеній Варшаві, це зробили в Дрездені, в Роттердамі…ще і ще. Це намагаються робити навіть у Луцьку, чи Кам’янці-Подільському. У Львові, (хоча їх рятує статус ЮНЕСКО)… Але це і є “сталий розвиток”, а не тимчасове, локальне і популістичне переосмислення.
Партисипація і участь містян в обговореннях і фокусних групах – це прекрасно, але не слід плутати “громаду” як весь демографічний “особовий склад” міста і “громаду-об’єднання”, як адмінодиницю з конституційними і юридичними зобов’язаннями і обов’язками.
Є плебісцити, а є інституції, завданням яких є встановлення норм, правил і вирішення програм остаточне. Для контролю за ними завше є “друга і третя влади”. Я говорю про надважливу місію фахових і творчих інституцій і проектувальників, які зі своїми ідеями звісно мають проходити обговорення і ретельний аналіз, але у кваліфікованому середовищі.
Наздоганяючи Європу в якомусь четвертому, чи п’ятому укладі, ми не можемо викинути за борт, те, що зараз важко вживати і користуватись ним. Навіть якщо це містобудування. Європа спочатку оговталась від змін, а потім почала прогностику і стратегію. Не завжди треба сліпо все повторювати.