Трохи сумна різдвяна історія про сильну емпатію, бо саме емпатія і є найбільшим різдвяним дивом, та й буде завжди.
Мені написала моя дуже давня подруга. Ми товаришуємо з нею, а ще довше — з її чоловіком — з наших студентських років. Вона написала, що її чоловік і один із найдавніших моїх друзів Іван Харітонов поранений. Поранений у руку дуже сильно. Це — права рука і рука неймовірного митця, яку обов’язково треба врятувати. Бо мистецтво, душа і руки найчастіше дуже сильно пов’язані між собою.
Я дуже розхвилювався і почав шукати можливість допомогти Івану, бо він не тільки мій старий друг, а й художник з великим і щирим серцем, які завжди є і будуть потрібні країні у всі її часи — навіть якщо зараз вони не відчувають своєї цінності сповна. Іван більше, ніж пів року у війську. Але і там він постійно шукав можливість малювати. Зайдіть на його сторінку і просто насолодіться цим дивом, яке створювалося в дуже складних умовах. Іван поранений в Ізюмі. Я думаю, що більшість тих, кому не байдуже, знають, що там сталося вчора.
Весь день я був на зв’язку з ним, його дружиною, з людьми, які можуть допомогти, і думки про нього не виходили з голови, що я вирішив трохи розвіятися та подихати свіжим повітрям. Франківськ, глибокий тил, всюди — майже «ідеальна» бруківка. Ще не зовсім стемніло, ми з моєю дівчиною крокуємо по одній з вулиць центру міста. І саме ця частина вулиці покрита бруківкою — такою ідеальною, ніби тут готувалися до приїзду перших осіб держави. Я сміливо крокую вперед і раптом відчуваю, що я перебуваю у вільному падінні. Дивовижно, але в цей момент моє падіння я не пов’язую з покриттям. Я просто чомусь падаю і думаю: можливо, це стався якийсь приступ? Бо я йшов і раптом падаю. За цей час я встигаю подумати дуже багато, хоча моя дівчина каже, що падав я доволі швидко. Коли я грохнувся на плитку, я зрозумів, що це — точно не інсульт, бо коли я повернувся, то побачив, що з плитки стирчать кілька п’ятисантиметрових міцних шматків арматури. Вони — ідеально вбудовані в плитку, але існують так підступно, що я мимоволі згадав мера міста дуже гучно вголос, але такими словами, що якби він це почув, то він би не зрадів.
Коли я піднявся, моя права рука — рука митця — просто висіла і дуже боліла. Спочатку я подумав, що це просто забій, бо рука потрохи почала рухатися. Але все ж таки ми пішли в місцевий травмпункт. Я дуже вдячний лікарям, але крім, на їхню думку, застарілої порваної зв’язки на плечі, вони нічого не помітили. Але все ж таки моя дівчина порадила звернутися до моїх друзів — людей, яким я завжди вдячний, і буду вдячним, поки існую, й навіть не тільки за цей випадок. П’ять рентгенів — саме стільки знадобилося, щоб виявити все ж таки перелом. Якийсь хитро-підступний, який не потребує негайної фіксації в гіпс, але потребує уваги і повторних обстежень.
Для мене ця історія дивовижна в тому сенсі, якою сильною може бути емпатія. Наш зв’язок з моїм пораненим другом виявився справді міцним, і ми сміялися з приводу того, як буде важко спати з такою проблемою, бо він вже в курсі. Але про це я пообіцяв йому розповісти завтра. Я дуже вдячний емпатії моїх друзів, за те, що вони проявили до мене ту саму турботу, яка так потрібна в нашому житті, і не тільки на Різдво. А ще я хочу побажати всім мерам і благоустроям наших міст швидкого розвитку емпатії, бо це — те, що потребує кожен з нас, хоча для цього іноді потрібно не тільки злети, а й падіння.
З прийдешнім Різдвом!
P.s. Друзі, дякую вам всім за теплі слова, але я вдома і зі мною поруч близькі. Я дуже вас прошу: направте ваше тепло і підтримку моєму другу Івану, його родині, побратимам та всім, хто зараз опинився у шпиталях. Обіймаю!
Нікіта Тітов