З останніх подій і політичних заяв в Україні й поза нею стає зрозуміло що наразі млява війна з московитами на полях боїв, – це, схоже, ще не найгірше наше лихо.
Великою проблемою російська агресія видавалася тоді, 12 років тому, коли РФ анексувала Крим та ввійшла в Донецьку й Луганську області.
Тепер же, після провалу спеціальної воєнної операції Росії на українських землях, після всіх наших перемог і поразок на фронті – навіть втрат нових територій і загибелі сотень тисяч наших співвітчизників, – зрозуміло, що у відкритому протистоянні рашисти нас не переможуть
Власне, це усвідомлюють і в Москві. Принаймні у риториці кремлівських імперців ідеться вже не про намагання винищити українську націю, а про вимоги просто віддати РФ решту території Донбасу, ще не загарбану її військом. Екзистенційна війна, що спалахнула в Україні внаслідок рашистського повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022-го, перетліла на «банально» територіальну. Проте, як видається, вона еволюціонуватиме й надалі – у різних форматах, а не лише в «польовому». Поки не перетвориться на своєрідну єврогекатомбу XXI століття – геноцид втягнутих у неї народів.
Чи не першими ознаками незабарної ескалації затяжного двобою між РФ і Україною можуть слугувати такі перемоги української зброї, як спустошення Криму безпілотною авіацією й регулярне винищування артерій його живлення. Півострів уже на межі логістичної блокади. Та це лише квіточки, як можна судити зі слів Президента Володимира Зеленського, який пообіцяв 40 днів такого самого терору вже на всій території Московії, щоби змусити її до миру.
Чи не тому Владімір Путін замовив своєму Генштабові новий план захоплення нашої столиці, щоби відомстити і за Крим, і за обстріли Москви.
Власне, на його розгляд уже подали аж шість таких накреслень – про можливі наступи на Київ з тих чи інших напрямів. А поки диктатор їх вивчає, відповіли на погрози Зеленського новим масованим повітряним ударом 2 липня по нашій столиці: вбили й поранили понад сотню киян та завдали значних руйнувань інфраструктурі міста. І це, схоже, теж лише квіточки у «війні столиць».
Упродовж останніх тижня-двох активізувалася й інші лінії нашого зіткнення з недругами українства, що в перспективі може призвести до істотних зрушень на фронті з московитами не на нашу користь. Причому, напруга там посилилася чи не з ініціативи самого владного Олімпу в Україні на чолі з Верховним.
Скажімо, є інформація, що перед тим, як присвоїти одному з бойових підрозділів ім’я «Героїв УПА», В. Зеленський аж двічі консультувався з цього приводу з польськими правими політиками. Проте, попри всі застереження від них, таки вдався до того кроку. І цим ніби свідомо викликав велике обурення польського панства. А воно призвело до «падіння «білих орлів» – коли у Варшаві нашого гаранта позбавили найвищої польської державної нагороди – ордену Білого орла, від тієї самої відзнаки відмовилися всі нагороджені нею експрезиденти України – на знак солідарності з паном Володимиром.
Звісно, ляхи – ще ті гонорові особи. Їхня українофобія, схоже, вже перевищила страхи перед московитами. Тож Варшава й Київ посварилися надовго. Тепер уже не має значення, хто зробив, як висловився глава Офісу Президента України Кирило Буданов, цю велику помилку – Польща чи Україна. Важливе інше – вийдуть тепер поляки з кола наших партнерів у боротьбі супроти рашистської агресії чи ще вдасться їх втримати? Далі зоставатиметься Польща чільним хабом для західної допомоги Україні важким озброєнням, чи відмовиться від тої ролі?.. Так чи інакше, а конфлікт наразі триває, і до 11 липня, коли у Польщі відзначають день Волинської трагедії, напевно, лише посилюватиметься.
До речі, складно не угледіти за тими драматичними подіями, перефразовуючи Каменяра, «хитрий писок жида», себто московита. Адже рашистські «консерви» діють по обидва боки польсько-російського кордону. Надто ж добре це видно на прикладі вже анекдотичного в «орденському» контексті заклику промосковської партії «Свобода та пряма демократія» в Чехії щодо позбавлення В. Зеленського найвищої державної нагороди цієї країни – ордена Білого Лева. Звісно, офіційна Прага відповіла на те категоричним відкиданням такої ініціативи.
Втім, дехто в потенційному розриві партнерства з поляками побачив і ознаки зміни зовнішнього політичного курсу Києва. Адже, пересварившись із сусідами (крім Польщі, Україна давно не в ладах і з Угорщиною та Словаччиною), марно й далі прагнути до Євросоюзу. Туди вже явно не потрапимо. З ким же тоді інтегруватимемось? Адже й про реалізацію проєкту «Міжмор’я» – створення під протекторатом Великої Британії військового союзу між країнами Балтії, Польщі та України, про що говорили 2022–2023 роками, вже не йдеться.
Побив горшки В. Зеленський і з офіційним Мінськом, коли пообіцяв, що Сили оборони України знищать ретранслятори встановлені в Білорусі вздовж кордону з нашою державою, які рашисти буцімто використовують для наведення дронів і ракет, якщо з того боку їх самі не заглушать
Важко сказати напевне, чи справді той публічний ультиматум був вартим його змісту. Але про можливий «другий фронт» російсько-української війни, зокрема про повторне вторгнення рашистської вояччини на Київщину з білоруських теренів, активно подейкують. Навіть на рівні головнокомандувача ЗСУ О. Сирського, котрий озвучив потребу у формуванні нових бригад
Зсув до хаосу у геополітичній площині України у ключі «Фантомас розвоювався» спостерігається й після спільної відповіді Москви і Мінська на погрози В. Зеленського – мовляв, за будь-якої провокації Києва Білорусь і РФ разом вдадуться до асиметричних дій. Після цього в інфопросторі вже заговорили про ймовірну анексію Білорусі, точніше взяття сябрів під протекторат Росії з метою захисту їх від імовірної агресії.
Власне, Мінськ і так є васалом Кремля. Але в тому разі РФ просто мовби «пересуне» свої кордони впритул до меж із Польщею та країнами Балтії. І радикальні експерти кажуть, що нинішній глава Української держави своїми спічами лише підіграє московському тезкові в тих його намірах…
А втім, може, в цьому всьому є й історична закономірність. Адже свого часу український археолог, історик і культуролог професор Микола Чмихов (1953–1994) сформулював доктрину про циклічність державотворення на теренах Північного Причорномор’я. Зокрема довів, що з XXVІІІ ст. до н. е. пращури сучасних українців кожні 532 роки творили нову державну систему. Причому, в першій половині такого циклу – протягом майже трьох століть – тривало зростання і зміцнення їхньої чергової держави, а з початку другої половини навпаки – невмолимо починали працювати механізми її розпаду, в руїнах якої, проте, формувалися й передумови для появи й розквіту наступного утворення.
Що в цьому є глибинний сенс, кожен може переконатися, аналізуючи останні періоди української історії, які охоплюють, скажімо, 419–951, 951–1483 та 1483–2015 роки. На початку кожного з них народжувався новий етнос, який творив власну державу, – Антський союз, Київська Русь, Козацька держава.
У принципі розквіт і крах цих утворень вкладається в 532-річні цикли, хоча й не з «аптечною» точністю. Нинішня самостійна Україна, за розрахунками вченого постала напередодні занепаду Гетьманщини. І ми справді бачимо, що Військо Запорозьке (офіційна назва Козацької держави за доби Хмельницького), наче зірка, що, перед тим, як згаснути, востаннє яскраво спалахує, показало всю свою давню велич і могуть у відсічі російській агресії, що розпочалася 2014-го
Немає сумніву, що і в обстановці нинішньої великої війни на українських теренах формуються-зміцнюються і нові громадські рухи, й особистості, котрі творитимуть інституції наступної держави, яка, можливо, називатиметься, скажімо, Третій Гетьманат (другий в історичному контексті існував за Петра Скоропадського) чи просто Українська республіка.
Може, це й на краще, та «занепад Козацької держави», за М. Чмиховим, явно затягнувся. До того ж у нашу війну з московитами вже втягнуто в той чи інший спосіб жителів суміжних території – від колишнього Великого Новгорода, тобто від країн Балтики до Таманського півострова, на якому розташовувався унікальний ексклав Київської Русі на берегах Чорного (колись було Руське) та Азовського морів – Тмутороканське князівство. Тож видається, що маємо тут «останні судоми», як писав учений, не просто історичної Гетьманщини, а значно потужнішого утворення – Давньої/Київської Русі.
Як відомо, на її території після монголо-татарської навали виникнуло дві держави – Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (від назви найзахіднішого регіону Литви, колись відкремленого), більш відоме під абревіатурою ВКЛ, та Московське царство. Перше потім розпалось, а друге зросло до рівня імперії шляхом поглинання чужих земель.
Але якщо прозріння М. Чмихова правильні, то й РФ як спадкоємцю СРСР (Росімперії, Московського царства) спіткають ті самі нездоланні економічні закономірності. І цілком можливо що саме «Молох війни», якого вона породила в Україні 2014-го, перемеле невдовзі й РФ, і Білорусь, і на їхніх теренах постануть інші державні утворення. І тоді на мапах недалекого майбутнього щезне й будь яка згадка про існування Київської Русі на землях Північного Причорномор’я.
Можливо, й занадто згущую барви. Але все ж видається, що останки князя Володимира Великого, за якого Давня/Київська Русь сягнула було апогею у своєму поступі і котрий за віруванням давніх слов’ян як один із пантеону «отців наших» нині споглядає з іншої мірності на свої колишні володіння, перевертаються в могилі через те, що коїться на землях Гардаріки (так ще називали Русь) за правління його «правнуків поганих» – «владамірав» малих.
Редакція Анонс-Контракт не завжди і не в усьому поділяє думку авторів блогів