Останній тиждень липня, «палкого» й на політичні заяви та події в Україні і світі, минув на Прикарпатті мов би під знаком «картонкового Майдану» – протестів проти відставки Михайла Федорова з посади міністра оборони і за повернення його в те крісло.
Нагадаємо, що президент В. Зеленський вдався до такої пертурбації в контексті проведення радикальних кадрових змін в уряді ще 16 липня.
Відтоді й тривали акції спротиву його рішенню в більшості обласних центрів.
Навіть не допоміг тактичний хід Банкової – заміна О. Сирського на М. Драпатого на посту головкома ЗСУ, чого теж вимагали їхні учасники.
Що цей майдан не є стихійним всенародним волевиявленням, як намагаються довести його організатори, а має наліт штучності й цілковито замовний, видно і неозброєним оком.
Та все ж вражає «довговічність» цих протестних акцій, попри те, що давно стало достеменно зрозуміло: своєї мети їхні учасники не досягнуть.
Уже й сам Федоров заявив в інтерв’ю газеті «Нью Йорк Таймс», що не піде в опозицію до Президента, не зустрічатиметься з демонстрантами, які щодня збираються на міських площах і вулицях і скандують за його повернення.
За його словами, він прагне, щоби мітингарі зосереджувалися не на ньому, а на потребі змінити стратегію ведення війни.
Але й після його заяв зокрема вже ввечері 1 серпня його івано-франківські прихильники пройшлися міськими вулицями з явно застарілими гаслами й лозунгами.
Більше смислу було, мабуть, у традиційних, уже сотих молитовних чуваннях, які відбулися 29 липня у Відпустовому центрі блаженного священномученика Симеона Лукача у Старуні на Богородчанщині, та в XIV Всеукраїнській Патріаршій прощі до Галицької чудотворної ікони Матері Божої, що розпочалася 1 серпня в осерді Давнього Галича – на Крилоській горі.
Адже під час цих релігійних дійств тисячі їхніх учасників під богослужебним проводом єпископів та священників УГКЦ молилися за кращу долю України та справедливий мир для неї.
Правда, відома українська письменниця з Надвірної Марія Дзюба скептично ставиться до молінь за мир у своїх частих дописах у фейсбуці на цю тему.
«Всевишній навряд чи дослухається до них», – сумнівається вона, бо ж Він мусить дотримуватися дарованого людям права на вільний вибір, і якщо ті, точніше їхні поводирі, вибрали війну, то вона й триває.
Тим паче, як суголосно з нею свідчать інші скептики, в Україні насправді моляться за мир саме Богові Ізраїля.
А «внуки Мойсея», котрі нині орудують на її владному Олімпі, переконані, що саме через нинішню російсько-українську війну їхньому племені врешті вдасться посісти обіцяну Ним «своєму народові» землю, що «тече молоком і медом».
Така територія, між іншим, є лише в Північному Причорномор’ї. Отож…
Втім, хоч як, а мир в Україні потрібен усім – онукам і Даждьбога, і Мойсея. Бо вже майже щоденними масованими повітряними обстрілами Московія поступово перетворює на місячний ландшафт, непридатний для проживання, і ті наші території, що їх навряд чи спроможна буде колись загарбати.
Причому, останнім часом надихають кремлівців на чимраз інтенсивніші удари часті заяви-мантри самого В. Зеленського, котрий раз по раз на весь світ голосить, що бракує ракет до американських систем ППО «Patriot», здатних збивати російську балістику.
Прикметно, що відразу після чергової відмови американського президента Д. Трампа що прозвучала з уст західної преси 31 липня, надати Україні на прохання Володимира Олександровича 300 боєприпасів до «петріотів», РФ знову нищівно бомбила Київ, загубивши життя ще десятка його жителів.
«Із 27 балістичних ракет, запущених по нашій столиці, сили ППО змогли збити лише одну» – з сумом констатував В. Зеленський, персонально відповідальний за належну організацію оборони держави як її Верховний головнокомандувач.
До речі, завдяки «дипломатії» В. Зеленського ми того тижня дивом уникнули, мабуть, ще більш згубного бомбардування.
Коли він публічно похвалився, що Сили оборони України знищили в акваторії Каспійського моря російський бойовий корабель і два іранські підсанкційні судна, що транспортували до РФ бойове озброєння, в Тегерані сприйняли це як «офіційне зізнання в нападі України на іранські судна, які йшли під цивільним прапором» і пригрозили балістичним обстрілом чорноморських портів у відповідь.
Довелося міністрові зовнішніх справ А. Сибізі терміново гасити пожежу, так необачно спричинену Верховним, виправдовуватись і пояснювати, що то ненавмисне…
Так унаслідок політичної недолугості «вождя» перемоги обертаються поразками.