«Свобода» можновладців, або кому вдалася незалежна Україна.
«Незалежність – це наше право бути господарями на власній землі, самим визначати свою долю…», – написав у прикарпатській пресі один із високопосадовців обласного рівня у своєму вітанні до краян із нагоди незабарного 35-річчя відновлення Незалежності України.
Чомусь від самого 1991-го, тобто, кажучи пафосно, від самої зорі нинішньої Української держави всі уникають говорити «самостійна Україна», ніби чогось соромляться чи побоюються, а все тараторять «незалежна, незалежна…».
Якийсь парадокс – тим більш дивний на тлі того, скажімо, що в 1918–1921 рр. і петлюрівці, й гайдамаки, і навіть «зелені» та махновці воювали «За вільну Україну!», а під час визвольного змагань УПА – таки за самостійну державу.
Чому ж наприкінці XX ст. деградували до використання доволі-таки лексично невизначеного поняття як для такої шляхетної мети?
Ба більше, як стверджують фахівці з особистісного розвитку людини, всілякі афірмації типу «я не боюсь» чи «я більше не гніваюся на дружину (матір, батька, тощо)» та інші самонастанови із самовдосконалення, що містять частку «не», – хибні. Принаймні дарма їх твердити, оскільки наша підсвідомість, на яку і спрямовані такі самонавіювання, попросту не сприймає «не», а вловлює в тих скандуваннях подумки чи пошепки лише «боюсь» і «гніваюсь».
Чи не так сталося й у випадку з «незалежна»? Чим більше твердили на всіх подіумах впродовж 35 років про розбудову потужної «незалежної», тим дужче ми загрузали в залежність чи то від російського газу, чи від кредитів МВФ, чи, як тепер, – від постачання західного озброєння для оборони від московитської агресії.
Отак під тим гаслом «За незалежну!» дійшли й до того, що вже наш народ чи то, пак, ми всі в Україні як її громадяни, навряд чи є господарями на своїй території.
Чимало ж наших земель уже посіли BlackRock та інші транснаціональні корпорації – як безпосередньо, так і через діяльність їхніх дочірніх структур – численних агрохолдингів, що господарюють нині в Україні на «відумерлій спадщині» й інших колишніх колгоспних землях, розпайованих між селянами.
Американці ж уклали з офіційним Києвом, як каже Д. Трамп, вигідну «сдєлку» – на добування корисних копалин в українських «степах широкополих», оспіваних Кобзарем. І вже хоч зараз, за його словами, вони можуть приходити на наші терени й забирати все, що потрібно.
Щось там і британці собі відбатували…
А скільки на шиї народу позик звідусюди начіпляли наші можновладці?!
І ненародженим вистачить на все життя, і їхнім нащадкам також, а не лише нині сущим, аби звільнитися від них.
Очевидно, землею-матінкою доведеться розраховуватися з тими кредиторами, себто ділитися з ними середовищем свого проживання, щоби струсонути з себе ті лярви.
Тож які ми господарі на «незалежній»?..
Втім, безумовно, для багатьох Україна вдалася, навіть (не)залежна, а не самостійна.
Це ті, хто прожив усі ці роки цілковито на державному забезпеченні, ті, що використали високі посади, які займали, не за прямим призначенням – на служіння людям, а для власного збагачення.
І це не лише номенклатурники столичного рівня – урядовці, народні депутати, керівники державних відомств або акціонерних товариств типу АТ «Укрпошта» чи НАК «Нафтогаз».
Ідеться і про чиновників обласного, районного чи й місцевого рангів-рівнів, які у щорічних деклараціях звітують про мільйонні доходи.
І цим, і тим і справді є за що рвати вишиванки на грудях, співаючи «душу й тіло ми положим за нашу свободу».
Бо вони таки господарі на українській землі, хоч і з приставкою «горе», – принаймні як розпорядники коштів платників податків.
І можуть не зважати на те, що по сусідству з ними проживають, точніше, якось виживають пенсіонери на чотири тисячі в місяць.
І не думати, як допомогти цим злиденним співвітчизникам.
А лише вітати їх із Днем незалежності.
Бо така «наша свобода» українських можновладців – незалежність від народу.