Є такий дотеп про клієнта перукарні, якому все не подобалось . На що директор закладу здивувався –«…а чому ви тоді почали з перукарні?…» )))
Здається в Станіславі з Охороною Культурної Спадщини нічого не вийде. Принаймні в цій його ітерації. Травму, яку нанесли совок з місцевими колаборантами і колонізаторами після Другої війни подолати так і не вдалось.
Ця травма полягає в повному винищенні попереднього людського матеріалу і послідовною політикою заміни населення на нове, що не потребуватиме спадкоємності і відчуття (місця сили). Коли по війні почалась індустріалізація і трансформація середовища та стратегії існування цього Міста, було вирішено питання його маргіналізації у всіх його культурно-мистецьких можливостях в тому числі і з відношенням до архітектурного ресурсу.
З приходом ззовні сюди Львівських реставраторів на короткий час було загальмовано процес ентропії і зроблено ін’єкції наукового досвіду в реставрацію. Та з настанням нових часів з демократизацією господарки і самоврядування, деструктивні процеси поновились і пришвидчились.
Нова Держава не була в стані наголосити на важливості одного з головних ресурсів місцевих – архітектурно-будівельного спадку і інтелектуального та розвиткового мистецького і художнього напрямку. На місці цього взагалі не було. На короткий момент відчайдушні революційні й до значної міри імпульсивні мистецькі прояви та перша Стратегія Міста спробували адекватно оцінити місію і перспективу таких ресурсів, але ринок і політично-господарський потенціал стихійно розгорнувся в руслі первинного накопичення та вільного ринку.
Все, що могло стосуватись спадкоємності було піддано ревізії. Охорона архітектури і сучасний мистецький рух стали вторинними. На сцену вийшли маргінальні ідеологи з впевненістю, що майбутнє має забути про ключові сегменти історії, окрім виключного акценту на етнографію і капсулюванню тільки українського нерву в сенсах Міста. Проблема не в відродженні українського спадку, а у виключному і тотальному акценті лише на це. Навіть об’єкти 60-х,70-х років, які були свідченнями своїх часів і стилів, знецінюються блискавично. А такі кроки завше ведуть до маргіналізації.
Змінюваність поколінь виявилось блискавичним і фатальним. Відбувається рефлекторне заповнення порожнин , що виникли по багаторічній колонізації краю, без усвідомлення, що історія включає в себе всі попередні аспекти, які б травматичні вони не були і як би вони не здавались такими, про які треба забути. Такий собі процес повної реконструкції минулого вкупі з ігноруванням явища тяглості свідомості і необхідність утримувати звички, школи, традиції і передачу їх наступникам. Бажання реалізуватись миттєво призвело до непомітного мимовільного знищення того, що самотужки не відтворюється.
З появою безлічі нових учбових закладів у Місті, не відбулось глибокого, наукового усвідомлення в створенні школи, напрацювання нового відповідного ресурсу знань і пластичності, здатності до комунікації і спокійного осмисленого сприйняття альтернатив ментальних і часом парадоксальних явищ.
В якийсь момент була спроба повернутись до цілком практичного відновлення (чи навіть створення з нічого) галузі реставрації, і пильнування за архітектурою, але невблаганна політична кон’юнктура легко подолала цю «перепону». В Місті зовсім зникли архітектори-реставратори, історики урбанізму, археологи і хоч якась школа, щоби мала місію продовження і розвитку опіки над спадщиною. Гостро і явно висвітлилась проблема з відсутністю і кадрів в цій галузі, відсутністю науково-практичного ресурсу і інтелектуального осмислення сенсів цієї сфери.
Це виявилось ще на початку століття, коли у перший відділ ОКС неможливо було знайти охочих і фахових спеціалістів (не з науковими ступенями), а з практичним досвідом адміністрування і проектної реставраційної практики та з достойним юридичним супроводом.
А от тепер взагалі ми прийшли до тотального вакууму в знаннях і повної відсутності кадрів і фахівців у цій галузі. Ця професія втратила всіляку престижність, як в архітекторів, так і в політиків та господарників, у будівельників і, навіть, в нового покоління, що намагається будувати вже своє, нове життя. Люди просто не бажають себе пов’язувати з цим. Відділ не в стані знайти людей до роботи в ньому. З одного боку послідовне ігнорування цієї важливої політично-економічної галузі і її психологічного значення для нормального розвитку спільноти, а з іншого неможливість і небажання фінансувати цей підрозділ відповідним чином, а учбові бази не готові надати кваліфікованих (хай навіть початківців) абсольвентів для цієї справи.
Місто постало перед катастрофою знань і вмінь щось зі спадщиною зробити. Є спроба показовими ремонтами окремих фрагментів пам’яток, та й в основному силами, коштами і емоцією самих власників, їх доброї воля, чи навіть марнославству, підмінити справжній процес реставрації і ОКС в необхідній якості.
Справді є багато майстрів-ремісників, чи амбітних майстрів, чи художників самотужки щось «покращувати», але це тільки підкреслює те, що процес охорони спадщини вислизнув з рук Держави…а в нашому випадку з рук Міста – це і влада, і мешканці, і всі, хто залучений до суміжних галузей – архітектори, будівельники, адміністративний прошарок, бюрократична сфера, депутати…
А в примарах ймовірної нової Стратегії міста не звучить цей нерв і дотепер. Крім усього на тлі галопуючої нової забудови, яка насправді і не є такою потворною, але формує цілком інше місто, з зовсім іншою ідентичністю. Ось чому висновок невтішний про перспективи спадкоємності й, звісно, перспектив ніби записаного в прийнятих документах Відділу ОКС…