Вчора вночі поверталися зі Львова. У наш вагон сів хлопець-військовий, до поїзда його проводжав співробітник вокзалу, допоміг занести речі. Військовий йшов, спираючись на паличку.
Ближче до Франківська хлопець почав збиратися, і ми вирішили запропонувати свою допомогу. Він мав рюкзак, пакет з медичними дослідженнями і великий та дуже незручний баул розміром з боксерську грушу, тому я вирішив взяти баул на себе.
— У лікарню? — дивлячись на пакет, запитав я.
— Так, ВЛК по-швидкому і назад. Не можу я тут…
Таксі на вулиці не було. Викликати вночі неможливо. А хлопцю, виявилося, не так далеко і ми вирішили його проводити.
Дорогою він розповідав, як пішов добровольцем у 22-му, як уперше тримав автомат і, коли його заклинило, думав, що він зламався назавжди, бо не знав, що автомат взагалі може розбиратися. Розповідав про свої поранення, показував відео, як він воює, спираючись на ціпок, казав, що давно міг списатися, але не може просто все кинути. Слухав, як я хекаю, тягнучи його баул, і пропонував свою допомогу, а я відмовлявся, бо хоч трохи хотів розділити його ношу.
Біля будинку, де на нього чекали, він узяв баул на плече, подякував нам і ми розійшлися кожен у своєму напрямку і кожен зі своїми думками.
Сьогодні День Добровольця і я хочу подякувати тобі, Друже, хоча ми навіть не обмінялися контактами. Подякувати всім Добровольцям, з 14-го і дотепер, бо я знаю людей, які і зараз, зваживши всі за і проти, добровільно обирають стати на захист країни. Ви тримаєте країну, а, як нещодавно всім стало зрозуміло, і весь світ, цивілізований світ!