(або Чому українцям потрібна «бандерівська» держава, а не та, яку вони «мають» нині)
У серпні 2026-го виповниться 35 років Незалежності України. З нагоди цього ювілею є сенс поміркувати над кількома моментами українського державотворення. Адже, з одного боку, тоді, 1991-го, збулася одвічна мрія українців мати власну самостійну державу – вони її отримали, як мовлять, «безплатно», тобто безкровно, мирним шляхом, хоча доти за неї полягло чимало найкращих синів і дочок нації з її різних історичних часів.
Але, з другого, – нині чи не кожен мислячий козак задумується над тим, чи се саме та держава, за яку боролися цілі покоління наших попередників? Чи лише її декорація, імітація, а то й щось гірше. Або і те, й інше водночас?
У нашому теперішньому, цивілізованому уявленні держава існує передусім для оборони від зовнішніх зазіхань спільноти людей, котрі мирно співіснують на своїх землях, на яких осіли ще їхні предки, і об’єдналися, щоби разом жити і працювати для блага всіх. А також держава покликана для захисту прав її громадян, здійснення соціальної опіки над ними.
Інакше кажучи, це інструмент народу для свого самоствердження в колі земних етносів, для збереження власної ідентичності й територіальної цілісності. Проте в історичному контексті початки державності виглядали дещо інакше.
Скажімо, видатний американський історичний соціолог та політолог Чарльз Тіллі (1929–2008), чиї праці фундаментально змінили розуміння того, як виникають держави, порівняв історичне державотворення з рекетом. За його словами, все відбувалося банально просто. А починалося з того, що зграя озброєних приматів, яка мандрувала землями в пошуках здобичі чи засобів до існування, захоплювала черговий шматок заселеної території.
Спочатку зайди як зазвичай хаотично й нищівно грабували-тероризували місцевих жителів – орачів/сіячів чи збирачів лісових дарів. Цю стадію «творення» держави вчений іменує у своїх наукових працях як етап «кочових бандитів». Так триває, поки один із таких загарбників, розумніший за інших, їхній верховода, не усвідомлює, що повсякчас різати курей, які несуть «золоті» яйця, «нерентабельно».
Він вирішує осісти на цих землях, щоби впорядкувати процес визискування аборигенів. Вводить регулярну данину замість спонтанного пограбування й називає її «податком». Тобто забирає в автохтонів лише частину ресурсів, тобто залишає їм достатньо, щоб вони могли працювати, сіяти і збирати врожай, розвивати господарство. Відтак членів своєї банди, таких самих головорізів, як сам, перейменовує на «податкову», «поліцію», «армію». А себе – на короля, президента чи іншого «лідера» нації. Так виникає апарат примусу…
Захищаючи свою територію від інших грабіжників і створюючи суспільні блага, такий «вождь», звісно, керується не турботою про людей, а прагненням стабільно отримувати великий дохід у далекій перспективі. І досягає цього завдяки тому, що населення справно платить податки, отримуючи натомість захист він зовнішніх посягань на його мирне життя та забезпечення внутрішнього ладу в суспільстві.
У класифікації Ч. Тілля – це етап «стаціонарного бандита». На цій базі розвивалися монархії, диктатури, деспотії, а з розгортанням на Землі відповідних цивілізаційних тенденцій формувалися демократії з укладанням так званого суспільного договору.
Але іноді така еволюція дає збій. І державна монополія на силові дії заради забезпечення внутрішнього порядку у країні та її захист обертається правом на насильство. І тоді суспільство перетворюється на територію того самого первинного рекету, лише вже на вищій, «досконалішій» основі. Так виникає «гангстерська держава» (цілком науковий, політекономічний термін на позначення чергового етапу державотворення), коли політична номенклатура (правда, відомий німецький соціолог та філософ Макс Вебер та інші дослідники пишуть «політична еліта», але то, мабуть, неправильно називати таким гарним словом «державних гангстерів») починає керувати країною за правилами/«понятіями» «злодіїв у законі» та кримінальних картелів, метою яких є збагачення та перерозподіл ресурсів, і поступово організована злочинність зростається з апаратом управління. Тоді уряд не бореться з мафією, але контролює її, або ж кабмін та парламент і самі є тією мафією, що у принципі однаково.
В цій ситуації держава приватизує право на насильство, і передає цю франшизу в оренду лояльним кланам. І тоді вони – спецслужби, поліція, прокуратура, митниця – перетворюються з інституцій для захисту прав громадян в інструменти для рейдерських захоплень прибуткових підприємств і ліквідації конкурентів.
У «гангстерській державі» вже не бойовики наркокартелю приходять до звичайного бізнесмена і вимагають «платити за кришування», а майор поліції або полковник державної безпеки з офіційним ордером. Відмова ж від такої державної платної послуги закінчується сфабрикованою кримінальною справою за «ухилення від сплати податків» і тотальною конфіскацією майна на користь держави, тобто на користь того самого майора-полковника та його кураторів.
До речі, корупція в такій системі – це не аномалія чи хвороба бюрократизму, а кровоносна мережа цього специфічного організму. Без неї «гангстерська держава» негайно вмре, розсиплеться на криваві шматки локальних вотчин. Тобто це клептократія, влада злодіїв, які крадуть мільярди бюджетних коштів.
Знаменита фраза перуанського диктатора Оскара Бенавідеса ідеально описує цю шизофренію: «Для моїх друзів – усе. Для моїх ворогів – закон». У цій ситуації неможливо домогтися справедливості навіть через суд, бо суддя отримує щомісячну плату в конверті від того ж кримінального авторитета, який може бути мером міста і одночасно головою парламентського комітету з питань боротьби з корупцією…
Звісно, це надто поверховий і спрощений опис тенденцій, які пережило/переживає людство. Але й цього досить, аби риторично запитати: а хіба Україна з її корупцією й розкраданням як гуманітарної допомоги й коштів на ЗСУ, за що навіть у часі війни із зовнішнім ворогом нікого не карають на горло, так і народних грошей для інших потреб, хіба держава з її відомими «плівками Міндіча» і друзями президента, не є майже взірцем гангстерського картелю?
Та коли застановляєшся над цим, то неминуче спадає на гадку та, сказати б, «позадержавна» самоорганізованість, яка панувала в середовищі ОУН та УПА як «армії без держави». У різній літературі описано чимало випадків, коли навіть у концтаборах ГУЛАГу «штефанові хлопці» запроваджували такі свої самопоміч і самооборону, що проти них були безсилі і злодійські клани, і різнорангові табірні начальники.
Наприклад, Валерій Ронкін у книжці «На зміну грудню приходить січень» розповідає, як у зону, де панував так званий злодійський закон, надіслали великий етап бандерівців. Вони відразу пішли до пахана і спробували домовитися зі злодіями, щоб не чіпали політиків. Але наступного дня ті демонстративно вбили політичного, який не побажав ділитися з ними посилкою з волі. Та після ще одного такого вбивства бандерівці забили дошками двері злодійського бараку й підпалили його. Тих, хто вискакував з вікон, кидали назад. Відтоді злодійська влада в зоні скінчилася. Вже й не кажу, що ініціаторами й організаторами Норильського та інших повстань у тих «сибірах» були бандерівці, котрі й на зоні були в душі вільними людьми.
Ще один приклад такої самоорганізації маємо в управлінні на Запорізькій Січі. Там кошового в разі його неповаги до товариства чи якихось інших «непотребств» могли запросто підняти на одну зі січових веж і скинути на підставлені козацькі списи. Кожен кандидат на тамтешню булаву знав про таку ймовірність, тому старався її уникнути.
Очевидно, і в нинішній Україні постане така національна й соціальна держава, як належить, лише тоді, коли кожен її той чи інший громадський зверхник на всіх владних вертикалях і горизонталях відповідатиме за свою діяльність своїми майном, волею, а то й важитиме голово