«Чому «першим ворога стрічаю» перетворилося на «моя хата скраю»?
Звернув увагу, що останнім часом у нашому суспільстві значно посилилася риторика із вживанням відомої приказки «Моя хата скраю». Цим маркером послуговуються у словесних дискусіях чи просто публічних виступах на означення людей, які страшаться посідати активну громадянську позицію, воліють не виділятися на подіумі чи критикувати владу – гречкосіїв, зокрема ухилянтів від служби у війську тощо.
Ура-патріоти ж часто-густо чіпляють цей ярлик боягузтва чи не на всіх українців, які не поділяють їхніх радикальних поглядів. Але парадокс у тім, що в цій уже звичній практиці маємо перекручення відомого давнього козацького прислів’я: «Моя хата скраю – першим ворога стрічаю». А така профанація цієї перлини народної мудрості, погодьтеся, диктує цілком протилежний зміст.
На момент своєї появи такий своєрідний афоризм відображав усталені життєві реалії із повсякдення наших попередників.
Села на землях Північного Причорномор’я, особливо в періоди так званого міждержав’я, ніколи не мали оборонних валів і далеко не завше на сторожі їхнього спокою стояла недремна й озброєна варта. Тому будь-який ворожий напад на них тими буремними часами починали відбивати ті, хто проживав на околицях, – а це були переважно «оружні» люди. І вже на гук перших пострілів чи бойових кличів підтягувалися/збігались і мешканці інших обійсть, аби, як мовлять, усією громадою навалитися на непроханих гостей.
Та коли територія Козаччини потрапила під протекторат Московії, то саме «великороси» здійснили таке обрізання прислів’я. Аби зобразити своїх «менших братів», тобто «малоросів», які за всіма документальними враженнями європейських мандрівників, були чи не в усьому кращими за них, такими собі сільськими «шароварниками», котрі начебто за найменшої небезпеки ховали голови в пісок, тобто людьми, негідними шани.
Як мінімум ще одним таким прикладом є і «Береженого Бог береже». Московити скалькували цей мовний покруч і нав’язали його нам теж із нашого давнього прислів’я, що насправді звучало так: «Береженого Бог береже, а козака шабля». Таким самим, змосковщеним, є і «Семеро одного не чекають». Адже оригінал такий: «Семеро одного обідати не чекають, а сміливий і сам їсть», і в ньому значно більше сенсу.
Так у Російській імперії зводили на пси все, що стосувалося козацької мужності, звитяги та високого вміння воювати переможно. А в підсумку, за тим задумом, це мало служити й такій меті: усічена пам’ять народу неминуче формувала його ущербну долю й обмежену перспективу/майбуття.
Правда, є свідчення, що нині наші захисники, котрі й попри контузії не скаржаться на історичну амнезію, пам’ятають продовження «моєї хати скраю» й навіть уже модернізували текст прислів’я, бо кажуть не «стрічаю», а «стріляю».
Отже, нашим публічним людям треба послуговуватись оригіналами крилатих слів, а не пливти у фарватері московських ідеологем.
До речі, те обрізання стосується не лише українських влучних слів, а й цілої низки латинських афоризмів. Першим тут спадає на гадку популярне «Про померлих або лише хороше, або нічого». Це сталий вираз теж чомусь усічений. Насправді ж давні римляни казали так: «De mortuis aut bene, aut nihil nisi verum», тобто «Про померлих або лише хороше (говорити), або (не казати) нічого, крім правди». Погодьтесь, що в такій розгорнутій сентенції більше мудрості і «крилатості», ніж у поширеному «окраденому» варіанті.
Ще більше розширює обрії нашого світогляду повноцінний «вигляд» теж розповсюдженого вислову «Пізнай себе» – «Nosce te ipsum, et nosces universum», що перекладається як «Пізнай самого себе, і ти пізнаєш всесвіт».
Безумовно, що таких висловів з «обтятими крилами» блукає в рідномовному середовищі українців значно більше. І їхнє дослідження, як і відповідне впорядкування вітчизняного інформаційного простору, може стати хорошою темою для дисертації чи книжки.