Як хорватський філософ XVII ст. перетворив загалом мирну ідеологію «русскава міра» по-київськи на войовничий інструмент Москви/панславізму.
«Русскій мір», коріння якого зав’язалося ще у XVII–XVIII століттях і який намагається нині остаточно вирішити «українське питання», – не є цілковито проєктом тогочасних київських церковних інтелектуалів, як про це нині часто-густо пишуть у середовищі дослідників української минувшини.
Навіть попри те, що видатний діяч епохи бароко Феофан Прокопович (1671 (Київ)–1736 (Санкт-Петербург) був радником московського царя Петра Першого, написав для нього доктринальну основу «Росімперії» з її абсолютизмом, зокрема правом самодержця-монарха ліквідовувати будь-які опозиційні рухи, й підказав йому перейменувати Московське царство на «Росію» (назва Русі у Візантії).
Так, наші по-візантійськи вчені попередники багато зробили для зміцнення Московії й перетворення її на Всеросійську імперію. Бо в самих московитів тоді не було нічого свого, крім релігійного фанатизму, як визнавав російський лінгвіст і філософ Микола Трубецький (1890–1936).
Кажучи по-сучасному, Київська митрополія Візантійської церкви у другій половині XVII століття була високотехнологічним банком із найдорожчим тоді активом: з письменниками й науковцями, котрі, крім грецької мови, володіли й латиною, з книгодрукуванням, авторитетним духовним і світським впливом на тогочасне суспільство…
Натомість Московія видавалася для неї та й для всього тодішнього західного світу своєрідним інвестиційним фондом: велика територія з відповідною кількістю переважно покірного населення, армія, готова воювати за інтереси царя-батюшки, «нє щадя жівата свайаго», й водночас держава без належних і відповідних методів управління.
Тому й стався масовий відтік до Москви високоосвічених людей, зокрема випускників Києво-Могилянської академії, що вони бачили в дикій, темній Московії «чисту дошку», на якій можна реалізувати європейські знання і власні амбіції.
Схоже, «барокові» київські менеджери вчинили так само, як свого часу генуезькі банкіри, котрі обрали середньовічну Іспанію для захисту свого капіталу й добряче вклалися зокрема в розвиток її флоту…
Вони думали, що продавши Московії свої «акції» – інтелект і вміння управляти через духовний провід масами людей, створять завдяки її багнетам, шаблям та гарматам велику православну імперію – типу другої Візантії, що діятиме під їхнім контролем.
Однак із тих гіпотетичних намірів на практиці вийшло «щось» із точністю до навпаки. Зміцнівши на київських технологіях – це безперечно, Російська імперія насамперед знищила Запорозьку Січ, ліквідувала Гетьманщину і загнала вільних українських селян у кріпацтво.
І велику роль в такому вияві хижацької породи московитів відіграв насправді інший ідеолог «Росімперії» – знаний хорватський філософ XVII ст. Юрій Крижанич, творчу спадщину котрого нинішні російські дослідники, як зокрема й історик Євген Мочалов, вважають теоретичною базою концепту «русскава міра».
За своїм походженням той чоловік належав не до православного світу, а до греко-католицького. Й, за задумом Ватикану, намагався ввійти до найвищих верств влади в Москві, щоби схилити царя до церковної унії. Та його розкусили й заслали як агента першої у світі транснаціональної корпорації під назвою «Drang nach Osten» до Тобольська на 16 років. А там він і накреслив у своїх численних «покаянних письменах» вектор поступу для «немитої Росії».
«Крим завоювати та випалити, – йшлося в тій «доктрині». – Україну упокорити, роззброїти й асимілювати. Чекати на внутрішнє послаблення в Речі Посполитій. І водночас пропагувати ідею, що польський король-католик гнобить своїх православних підданих. Тому Москва прийде їх «визволяти». А вже потім – разом зі «звільненими» слов’янами – візьметься розбиратися з усіма тими «німцями», тобто з європейцями.
Вельми знайомі нам мотиви з нашого насиченого інформативного сьогодення. Чи не так?
Цікаво, що до тих «німців» Крижанич відносив і поляків, і османів, і «малоросів», і кримських татар та чимало інших народів, які, мовляв, нас, себто московитів, «усіляко водять за ніс, кривдять, намагаються відібрати в нас територію й віру, тоді як ми самі – недолугі, п’яні й дурні… Але ми зберемося в єдиний кулак і дамо їм перцю».
Мабуть, недарма Крижаничева «Політика» була настільною книжкою Петра І. А що цар-реформатор і справді зачитувався тим твором, засвідчує відомий російський історик XIX століття С. М. Соловйов, котрий присвятив ролі хорватського філософа у становленні імперії московитів добру половину першого розділу у 13 томі своєї славнозвісної «Історії Росії з найдавніших часів» у 29-ти томах.
Нині важко сказати, чи той «Кринжанич», за висловом Pavel Podkorytov на його сторінці у фейсбуці (від слова «крінж» (вживається і як «кринж»), яке в нинішньому молодіжному слензі позначає те, що викликає сильний сором і відразу) послуговувався у своїй творчості відповідними трактатами київських ченців-інтелектуалів, чи витворяв свої ідеї самотужки.
Це мали б дослідити науковці. Але, як видається, саме Ю. Крижанич мимохіть чи зумисне дописав загалом мирну доктрину «русскава міра» по-київськи, перетворивши її на войовничий інструмент Москви, як і панславізму загалом.
Певно, в РФ тим «крінжовим» опусом і досі зачитуються – і не лише Путін у бункері на Валдаї чи за Уралом, а й «Васілич» (чи то, пак, «Весельчак»), «Удмурт» та інші двійники московського диктатора, що нині регулярно фігурують на російському політичному подіумі.
Як і ті, хто стоїть за ними.