Повітряні удари РФ по Україні того тижня були такими сильними, що їх розглянули на засіданні Ради безпеки ООН, зініційованому офіційним Києвом.
Чималий резонанс у суспільстві викликало й те, що вночі на 15 червня ворожі дрони влучили зокрема в Києво-Печерську лавру, що є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, завдавши їй збитків на пів мільярда гривень. Правда, в Москві відхрестилися від того безпрецедентного трафунку, кивнувши на «американські ракети» із систем ППО «Петріот», що захищають небо над Києвом, які, мовляв, збилися з курсу.
Та хоч як, а в соцмережах із такого приводу прокотилися хвилі коментарів. «Русскій мір» підпалив свій власний пологовий будинок», – написав зокрема Maksym Maiorov на своїй сторінці у фейсбуці А на основі цієї метафори, яка «влучає в самісіньке серце історії» інший блогер ФБ – дослідник української минувшини Dzmitry Halko – розгорнув цілий допис, який потім розтиражували різні й численні автори цифрових контентів (так іменує фейсбук своїх користувачів), іноді й не вказуючи його джерело.
За його словами, саме Києво-Печерська лавра та пов’язане з нею київське інтелектуальне середовище XVII століття створили багато ідей, які згодом стали фундаментом російської імперської міфології. «У 1674 році в друкарні Лаври вийшов «Синопсис» – книга, яка більш ніж на століття стала головним підручником історії в Росії, – пише пан Дмитро. – Саме там була сформульована концепція єдиного «славеноруського» народу та безперервної історичної лінії від Києва до Москви.
Фактично це був перший варіант того, що сьогодні називають «русским миром».
Як стверджує автор, лаврські вчені ченці зробили це, щоб виправдати союз із Москвою проти Речі Посполитої. І це справді так. Причому, як доводить відомий український славіст-мовознавець німецького походження Юрій Шевельов (Шерех, 1908 (Харків)–2022 (Нью-Йорк, США), тодішні київські інтелектуали намагалися використати мілітарно потужних, але культурно відсталих московитів для розвʼязання не лише «польського», а й «османського» питань.
Той «великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще з кінця 16 ст. – стверджує він у нарисі «Москва, Маросєйка» 1954 р., в якому, між іншим, називає «історію культурних зв’язків між Україною та Росією» «історією великої і ще не закінченої війни». – Заради цього пляну київська інтеліґенція творила міт двох Росій – Малої і Великої…».
Інша річ, що в підсумку це призвело до сумнозвісного «Переяславського возз’єднання» тих «двох Росій», яке ввело Московське царство як ще одного гравця до геополітичної географії Війська Запорозького (офіційна назва держави українського народу, що постала 1648–1649 рр., яку йменували й Державою козаків або ж Гетьманщиною а тепер називають і Першим Гетьманатом – до речі, в дипломатичній «Інструкції» (інша назва «Універсал до України») послам Війська Запорозького Ф. Коробці та Є. Тицкевичу до польського короля Яна ІІ Казиміра, яку розробили в жовтні 1661 року в канцелярії уряду гетьмана Юрія Хмельницького, двічі вжито/зафіксовано в офіційному документі назву «Україна» як одну з уже тоді прийнятих і розповсюджених у світі найменувань Козацької держави).
І якщо з пізніше з «османським» питанням Києву, образно кажучи, вдалося розібратися з допомогою Російської імперії, то з «польським» вийшло з точністю до навпаки. Так, безумовно Варшава й Москва воювали між собою століттями як два жорстокі й непримиренно конкурентні великоімперські проєкти за домінування у Східній Європі. Та щойно на геополітичному подіумі поставало питання появи мілітарно сильної самостійної України, як вони знаходили спільну мову і разом навалювалися на молоду державу, щоби придушити її та розчленувати.
Наприклад, коли після десятиліть виснажливої й марної війни між Річчю Посполитою й Московським царством Варшава і Москва уклали Андрусівське перемир’я (1667), то просто розділили землі Війська Запорозького між собою, навіть не запросивши на ті перемовини козаків. Той, по суті, перший поділ України «увічнив» потім «Вічний мир» – мирний договір між обома «наддержавами» 1686 р., за умовами якого Москва «викупила» Київ у Варшави за фінансову компенсацію у 146 тисяч рублів.
Страх перед вільними українцями з боку номенклатури обох недоімперій був таким великим, що вони спільно розгромили Коліївщину – визвольний рух гайдамаків на Правобережжі 1768-го. А візьмімо Ризький договір (1921), коли після ситуативного союзу між Пілсудським і Петлюрою, в часі дії якого поляки й українці спільно вибили з Києва 1920 року більшовиків, а відтак козаки й гайдамаки УНР захистили Варшаву від московської орди, Польща й Совєтська Росія підписали новий мирний договір (а делегацію УНР до перемовин у Ризі не допустили), який знову, як і в 1667-го році, розтяв Україну надвоє (правда, дрібні шматки її тіла дісталися було й Угорщині та Румунії)
А хіба не те саме чи аналогічне коїться нині, коли 13-й рік поспіль Україна дає відсіч рашистській агресії? Звісно, ніхто у Варшаві вже не закликає: «Поділімо Україну!», а тези про «плани анексії Західної України» називають російською дезінформацією. Та, скажімо, в офіційних заявах про Волинську трагедію, за яку в Україні буцімто мають покаятися, чи в економічній війні проти українських фермерів та в інших наративах простежується той самий спільний інтерес Польщі й РФ – не допустити існування сильної та незалежної України…
Ось що в історичній перспективі вийшло з намірів київських релігійних і політичних діячів XVII ст. найняти на службу тодішній московський мілітаризм – від «Вічного миру» до війни, яка ще не скінчилася, за слушними і пророчими словами вже згадуваного Ю. Шевельова. Та все ж, мабуть, не варто лише їх вважати конструкторами «русскава міра», який нині вже вкотре намагається остаточно вирішити саме «українське» питання. Адже його «винаходив» і знаний хорватський філософ XVII ст. Юрій Крижанич, творчу спадщину котрого нинішні російські дослідники, як зокрема історик Євген Мочалов, вважають теоретичною базою концепту «русскава міра». Та вичерпніше про це – на «Анонс-Контракті» надалі.