Власне, зробивши цьому допису такий заголовок, я трішки злукавив, бо про Булгакова все ж буде. Але не тільки.
Для початку зауважу, що ставлення цього московського письменника до України й українців треба визначати не по творах, бо там завжди відмазують, що україноненависницькі вирази належать не письменнику, а персонажам цого творів. Визначати потрібно по особистих листах, де україноненависництво раз по раз вискакувало в тексті. І тут вже за персонажем не сховаєшся.
Але я про інше.
В цій дискусії навколо Булгакова, яка вже стихає потроху, я зауважив одну річ. На захист пісатєля, в основному виступають люди, котрі народилися й жили по лівий берег Збруча. Нє, звичайно з лівобережних є багато й тих, хто проти булгаковщини, але наразі ж не про них мова.
Так от. Ми тут, на правому березі, також читали “Мастєра і Маргаріту”, “Собачьє сердце”, “Роковиє яйца”. І не просто читали, але навіть захоплювалися. Як захоплювалися Висоцкім, “Машиной врємєні” чи “Акваріумом”.
Але завжди присутнім було одне “але”. Ми не відчували спорідненості з цим всім. Для нас (не для нащадків визволителів, які поселилися на наших землях після Другої світової, а саме для корінних мешканців краю) вся ця література, вся ця музика, весь цей кінематограф й інша лабуда з московії, ніколи не була нашою.
Так, могла подобатись, так само, як польське, угорське чи чеське, але не було своїм, було чужим.
Тому особисто для мене весь цей лівобережний плач за чужим Булгаковим видається навіть не дивним, а якимось збоченим. Щось на зразок Стокгольмського синдрому, чи що.
Люди, які л’ють сльози за московським письменником, тим паче під час московсько-української війни, таки виглядають на збоченців.
Пуповина з руzкім міром міцно тримає й не дає подорослішати. І це при тому, що ніхто не збирається забороняти в Україні твори Булгакова (читайте скільки влізе). Просто хочуть знести пам’ятник – очевидний маркер вже згаданого руzкава міра.