Відень. От звідки все це? Якось зовсім не від практицизму. Погляньте скільки зусиль і коштів, аби просто влаштувати скляну скульптуру.
Дискусійне? Звісно. Чому так не зробить ніхто у Станіславі? Ну безумовно від тонкого тутешнього відчуття «збереження спадщини»…
Невже? От у Станіславі ніхто б не пішов на такі перевитрати – цілком непрактичний звіс конструкцій і не влаштувати дашок проти опадів))). Залишити неторканим карниз і не звести реалістично ще один поверх з логічно обґрунтованими схилами, чи водовідведеннями.
А пригадайте як був влаштований ліхтар у нашому Пасажі Гартенберга з нашими снігами…
Не поміняти на пластик вікна. Не утеплити піддашшя. Віденський архітектор (Гельмут Свічинський зі старої школи) не став просто заробітчанином на вимогу замовника, або замовник відчайдушний авангардист. Звідки це?
Зауважте – у нас естети навіть через рік після цього (у 1989р.) рвали на собі волосся від побачених подібної естетики вперше графічних творів зі світу на «Імпрезі». І стало це першою у світі реалізованою деконструктивістською будівлею та привернуло міжнародну увагу завдяки цій свіжій архітектурі.
Можна безконечно дискутувати про практичність-непрактичність такої вправи, але виникає питання – невже креатив у когось у законодавців віденської архітектури і ревних хранителів спадщини виникають ідеї «непрактичні», без логіки побутової …як у наших архітекторів. Звідки береться сміливість вигадувати і втілювати скульптурну архітектуру, а не «бюджетну архітектуру гнучкого реалізму»?
Мені здається, що все це від усвідомлення «своєї історичної традиції і сміливої самоідентифікації». Впевненості у свободі робити спроби.
Я теж не впевнений, що це прекрасно, але я в захваті від незалежної і усвідомленої своєї правди. Яка б вона не була контроверсійна на погляд простого мешканця, спостерігача з базовим розумінням шкільної естетики.