В календарі бувають дати, які чомусь прийнято називати червоними. Переважно це знакові події, котрі вплинули на історію людства, змінили хід цієї самої історії та, зрештою, й самі стали історією.
Навряд чи згадувана мною подія колись стане червоною датою календаря, хоча вона, безумовно, і вплинула на історію, і, можливо, змінила хід самої історії. Принаймні хід історії сучасного мистецтва України.
В червні минуло тридцять чотири роки (дата не кругла, але ж три-чотири) від часу коли відбулася виставка, котра в момент проведення називалася «Пасаж-5» (виставка відбувалася в пасажі Гартенбергів), але потім за нею закріпилася назва рубероїдної, або просто «Рубероїд». Саме так, через «Ї». Тоді не було товариша Ворда, який зараз мені підказує, що це слово потрібно писати через «Й» – руберойд. Втім, підозрюю, навіть товариш Ворд може помилятися.
Але повернімося до виставки. Напевно варто зацитувати декларацію самої виставки, а також назвати учасників. Гадаю, що це буде справедливо. З огляду на історію.
«В сучасному мистецтві вже не існує поняття авангарду. Зате, здається, ще існують поняття некомерційності й нонконформізму. Сьогоднішня виставка (умовно названа рубероїдною) пропонує роботи саме такого ґатунку. Вони, властиво, не є творами мистецтва, як такими, а спробами існувати в просторі Пасажу, відрікшись від обов’язків, стереотипів, умовностей, котрі нав’язує суспільство, мода, ситуація.
Ні нонконформізм, ані некомерційність самі по собі не гарантують ще мистецької якості, як не гарантують вони і контакту художника з Верхнім, однак організатори і не ставили собі за мету об’єднати когось спільною ідеєю чи задумом – експозиція народжувалась (і продовжує народжуватись) як рівнодіюча різних зусиль багатьох людей.
Можливо тільки для них вона і являтиме вартість. Можливо лише процес творення і був ціннісним. Можливо нам потрібно дивитися не на полотна, а повз них. Можливо єдиним об’єктом цієї експозиції є Пасаж за рубероїдними лаштунками.
Можливо.
Свобода художника передбачає свободу глядача. Це наша з вами свобода.
Сьогодні її нам подарували:
Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Мирослав Король, Володимир Мулик, Мирослав Яремак, Анька Середа, Роман Михайлишин, Оксана Багрій, Ліля Бабак, Юрко Іздрик, Анатолій Селюх, Ярослав Яновський, Олег Гнатів, Мирон Гурський, Назар Кардаш, Богдан Бринський, Володимир Гривінський».
Напевно визначальною для виставки (та й для того відрізку часу) була саме свобода. Колись поет з типово російським прізвищем Мандельштам написам такі рядки: «Мы живём, под собою не чуя страны». Так ось – ми тоді жили чітко відчуваючи під собою країну.
Щойно здобута незалежність, попереду, здавалося, запаморочливі перспективи. Влада, яка ще не встигла «зажратися», і яка радо йде назустріч мистецтву. Пасаж, який відданий молодим художникам в розпорядження, люди, які валом валять на виставки й готові навіть (!) платити за це гроші. І свобода. Саме той період згодом означив словами «свобода свобідна висвободжуватись» Тарас Прохасько.
Що написано про виставку в «Безальтернативному мистецькому путівнику по Івано-Франківську»: «Цього ж року відкрилась колективна виставка «Рубероїд-1» (куратор А. Звіжинський), яку відвідало понад чотири тисячі поціновувачів. Глядачів, яких на відкриття прийшло близько тисячі (виставка відкрилася о 22.00), було залучено до грандіозного дійства в темряві зі свічками (перших півгодини виставку освітлювало лише світло від свічок). Калюжі на підлозі, психоделічна музика групи «Минула Юнь», балаган, що переріс в оргію, створювали атмосферу невимушеного гепенінгу… Відкриття і фуршет затягнулися до третьої ночі. Відвідувачі не бажали розходитись і захоплено чекали чергових несподіванок… Власне, на «Рубероїді» вперше було озвучене поняття «станіславського феномену», котре пізніше перетвориться на фірмовий лейбл франківського постмодерну».
Навіть природа взяла участь у виставці. Згадані калюжі утворилися внаслідок дощу, що пройшов в ніч, яка передувала виставці. Дах Пасажу тоді був дірявим. Свічки, розміщені безпосередньо в калюжах, створили незабутню атмосферу.
Що до того, чи усвідомлювали самі учасники виставки свою «історичну місію», то однозначно, що ні. Ми просто жили й робили те, що хотіли. Без огляду на зиск, славу, чи кар’єру. Ви не повірите, але тоді це було нормально – творити мистецтво заради самого мистецтва.
Можливо саме цим і цінні ті роки. Некомерційністю, щирістю, вірою і, звичайно ж, свободою.
Якщо когось цікавить моя думка, то я вважаю, що виставка «Провінційний додаток №2», яка передувала «Рубероїду», була більш знакова. Хоча б тому, що завдяки їй вперше публічно в Івано-Франківську з’явився Юрко Іздрик, чию роль у розвитку сучасної української літератури важко недооцінити.
Але зараз мова таки про «Рубероїд».