Анкара і Львів: що переважить?
Дві події тижня, що минає, стали знаковими для України. Хоча вони, образно кажучи, і полярні за змістом.
Перша – Саміт НАТО в Анкарі 7–8 липня, який уже означили як великий успіх нашої держави, певний поступ офіційного Києва в геополітичній площині.
Звісно, його головний підсумок – військова допомога для України стане більш передбачуваною і тривалою. Партнери нашої держави таки досягли домовленостей з питання фінансового сприяння українському спротиву моковитській агресії.
Зокрема, як ідеться у фінальній декларації форуму, члени Альянсу зобов’язалися виділити 70 мільярдів євро для військово-технічної допомоги Україні ще цього року, а також рівно стільки ж 2027-го.
Також на полях саміту провели робочу зустріч президенти США й України Дональд Трамп та Володимир Зеленський. І її результати перевищили всі очікування: США нададуть нам ліцензію на власне виробництво ракет до американських систем ППО «Петріот», які нині захищають небо над Києвом та іншими містами.
Проте вночі на 8 липня у Львові вибухнув масовий спротив діям однієї із так званих груп оповіщення, що здійснюють заходи з мобілізації. І цей начебто суто внутрішній інцидент мовби знівелював ті зовнішньополітичні здобутки.
Інакше кажучи, то був чи не перший за масштабами стихійний бунт «вулиці» проти державної системи.
Прикметно, що стався він саме на заході нашої держави і вкотре засвідчив, що атмосфера в українському тилу вже настільки наелектризована, що потрібно небагато, аби такі протистояння спалахнули і в інших регіонах.
Отже, цілком можливо, що поки дійде до надходження тих мільярдів західної допомоги, Україну охопить полум’я громадянської війни.
Якщо на її владному Олімпі не схаменуться й не переформатують протоколи «бусифікації» та інших форматів «вуличного рекрутингу», які не рятують ситуації з поповненням на передовій, на справедливу мобілізацію.
На мобілізацію згідно з чинним законодавством, що передбачає відправку на фронт 50 відсотків апарату держслужбовців та депутатського корпусу на всіх рівнях, числа силовиків різних мастей, а також відставників армійських та правоохоронних структур, котрі не досягли 60-ти років.
Бо інакше й надалі оборону держави підриватиме своєрідний парадокс: на лініях зіткнення воюють переважно колишні підприємці, вчителі, трактористи й люди інших мирних професій, а ті, хто давав присягу на вірність народові й перебував/перебуває на бюджетному утриманні, відсиджуються за їхніми спинами як заброньовані ухилянти від військового обов’язку.