Міжнародне бієнале в Станіславі “Імпреза” апогею досягла не у 1989р. Тоді це був просто несподіваний вибух.
Апогей був особливо в 1991 і 1993 роках, коли і учасників і кількість робіт і гостей стала цілком “метро політальною” і сюди потяглись телевізійники, преса і різний бомонд.
Досить подивитись запрошення на чергову “імпрезу-93” де багато інформації про минулу 91-шу бієнале і плани на чергову , щоб відчути значний прогрес і розгортання програми поза твердженням про “втрату інтересу” після 1989 року…
І лише після 1993 року стало відчутним близьке згасання цього (мистецько-політичного) проекту.
Взагалі “Імпреза” відбувалась ще до 1997 року (загалом п’ять разів), звісно затухаючи.
Головною рушійною силою були художники, котрі поставили собі за мету створити нову форму багатовекторності мистецьких акцій і музика, і література, і театр, і фото, відеоарт та кіно…. Та й сам термін “станіславський феномен” прозвучав власне в “Імпрезному” середовищі.
Звісно, кожен оцінює це явище з позицій власної включеності в процес. Тому власне, коли тут говориться про втрату зацікавлення громадою цим проектом – це індивідуальна оцінка кожного. Та головним чинником збайдужіння був стрімкий ріст на початку 90-х. перших зерен “дикого капіталізму” і становлення в країні олігархії, що і призвело мистецьку громаду (зрештою всіх) до явища пошуків індивідуального виживання в цьому потоці змін і “практицизму”.
Це не було “самостійним вмиранням” – це була програма припинення базового (державного) ресурсу і фінансування. “Громадскість” завше реагує на глобальні виклики, а це була втрата зацікавлення Держави взагалі в таких проектах і тотальна байдужість нових політиків до ідеї створення “Музею Сучасного Мистецтва” в Україні. Тим більше на провінції, де ще не було ні грантів, ні своїх фінансів.
Тут ще б варто згадати невмираючий, так би мовити “столичний шовінізм” і загальнонародний тренд на змагання за “конструювання Держави” і інші в першу чергу політичні і виживальні пріоритети в ній.