Чому у штаті Міністерства внутрішніх справ США немає ні слідчих, ні детективів, ні генералів…
У США відсутня централізована система поліції, тобто немає того інституціонального монстра, що діє в Україні у вигляді МВС, як писали в Анонсі.
Натомість існує близько 18 тисяч незалежних правоохоронних агенцій різного рівня – в містах, округах, штатах.
Середовище проживання у місті охороняє муніципальна поліція, яку цілковито утримують/фінансують її діяльність із місцевого бюджету. Керує нею начальник (шеф, як там кажуть, а в мегаполісах – комісар), котрого наймає на ту роботу міський голова в інтересах своїх виборців – жителів міста.
Якщо, наприклад, мер починає красти громадські гроші чи то, пак, використовувати їх не за призначенням, або ж полісмени вдаються до свавілля на вулицях, то його або екстрено відкликають з посади (в особливо важких випадках), або ж на наступних виборах жителі обирають нового голову. А той уже звільняє шефа міської поліції й перетрясає всю її ієрархію. І в офіційному Вашингтоні немає до того жодного діла: то місцеве самоврядування, мовляв, тож хай самі розбираються.
Трохи інший порядок – у масштабах округу (український аналог – район). Там і поліції як такої немає, а «господарює» шериф. Це, як мовлять, окружний «цар і бог». Але, як не парадоксально, суто – для чинів зі столиці. Звільнити його з посади не може ніхто – ні влада округу, ні з Вашингтона. На нього навіть президент США не має права впливати.
Звісно, наказати йому зам’яти якусь справу чи організувати пресинг опозиції глава держави може. Але зазвичай цього не робить, бо знає, що шериф того не виконає, і нічого йому за те не буде. Бо він, як і мер міста, відповідає лише перед своїми виборцями. Тобто його посада політична, на яку періодично обирають того чи іншого кандидата або ж переобирають чинного посадовця на «всенародному» волевиявленні жителів округу. Тому шериф добре відає: якщо не «справуватиметься» в очах своїх виборців, то вони самі його й відкличуть. Отже, дбає про спокій і панування справедливості у громаді.
Навіть «копи» штату – а це ще вищий рівень правоохоронної системи в США – не втручаються в діяльність шерифа, а лише виловлюють тих, хто в той чи інший спосіб вибуває за межі його юрисдикції… Між іншим, ніхто на жодному із цих «щаблів» системи не відправляє звіти до столиці про боротьбу зі злочинністю.
На столичному рівні діють так звані федерали – співробітники Служби федеральних маршалів як найдавнішої правоохоронної агенції США, що розшукує й утримує злочинців відповідного рівня та забезпечує діяльність федеральних судів, а також Федерального бюро розслідувань (ФБР), Управління боротьби з наркотиками, Бюро алкоголю тютюну, вогнепальної зброї, інших тотожних відомств, уже з самих назв яких зрозуміло, що входить до кола їхніх повноважень, і які підлягають тамтешньому Міністерству юстиції. Але ні сам американський мін’юст, ані його ФБР та інші «бюро» – це не начальники над шерифами чи боси місцевих полісменів або «копів» штату. А цілком інші установи, з інакшою юрисдикцією. В їхніх структурах не існує жодної вертикалі.
Так, між ними часто триває гризня за бюджетне фінансування, вони зневажають одні одних, точніше, в кожному такому федеральному правоохоронному суб’єкті вважають своє відомство кращим за інші, а тому саботують необхідний обмін інформацією, що нерідко шкодить спільній справі – очищенню середовища проживання від кримінальних елементів різних мастей…
Але це не безлад, як може здаватися. Так було задумано спочатку. Взаємна ненависть силових відомств і їхня цілковита автономія – це норма по-справжньому демократичного й цивілізованого суспільства, яка рятує його від потенційної диктатури одного й того самого генерала, тобто від можливої монополізації насилля.
Звісно, функціонує в США і своє Міністерство внутрішніх справ. Але його функції цілком «мирні»: видавати ліцензії на добування нафти чи газу, управляти індіанськими резерваціями, стежити за національними парками й за тим, аби зберегти у природі популяцію «червонокнижних» тварин. Тим-то у штаті відомства немає жодних слідчих чи спецназу.
Без всесильного аналога у вигляді українського МВС американці чудово обходяться. Принаймні живуть без нього від самого початку історії США. І не через те, що вони буцімто такі великі християнські праведники-подвижники. А лише завдяки тому, що отці-засновники Америки, схоже, добре усвідомлювали всю небезпеку для суспільства від існування в ньому єдиної монопольної силової машини.
Зокрема вони розуміли, що будь-яка централізована озброєна структура всередині країни, якою керують з одного кабінету, потенційно здатна в якийсь момент скерувати власні «стволи» на своїх же господарів – платників податку. Тому відразу подбали, щоб унеможливити таке.
І цю раз створену модель за всі століття її існування ніхто ніколи не реформував, а лише вдосконалювали.
Та на абсолютно інших принципах розбудовували правоохоронну систему в Росімперії, а відтак і в СРСР. Від самого початку свого існування вона виконувала функції якраз окупаційної армії на «віджатих» у тубільців землях – від Балтії до Кавказу й від Молдови до Казахстану. Такою й дісталася нам у спадщину від Союзу.
Аборигени для цієї системи – чи так званий радянський народ загалом, чи вже естонці, українці, росіяни, узбеки й іже с ними зокрема – фігурували не як наймачі охоронного сервісу для гарантування безпеки свого проживання на власних теренах, а переважно як кормова база (через мережу штрафів, поборів, хабарів і т.д.) і водночас як статистичний матеріал для звіту «нагору» про результати боротьби зі злочинністю, що в разі чого виправдовувало її існування.
Але цю, по суті, безправну аморфну біомасу в уявленні агентів, як царської охранки, так і НКВД й похідних від нього структур потрібно було сторожити по периметру, щоб не буянила…
У такому суспільстві, якщо, скажімо, начальник райвідділу МВС витворяє різні безчинства чи покриває незаконні дії своїх підлеглих, впливу на це не мають. Скільки не пиши скарг до прокуратури, якщо керівник влаштовує вище начальство, толку не буде. А якщо знайдеться хтось, хто таки захоче домогтися справедливості, костоломи системи, які завше в ній існують, миттю вгамують його в найпростіший спосіб.
Ця система конструктивним перетворенням не підлягає. «Реформа Авакяна», тобто створення патрульної поліції, що відбулася в Україні за правування тодішнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова – то лише зміна вивіски з «Міліція» на американський манер – «Поліція».
Проте в результат того перетворення українські поліцаї (чи то, пак, поліцейські, поліціянти тощо) все одно не стали «копами», а так і залишилися пострадянськими «ментами», бо підпорядковані через різні щаблі (не)правової ієрархії одній особі.
Нині на просторах Інтернету можна знайти думки, ніби інститут американського шерифа, якщо його досвід імплементувати в українську дійсність, може стати тим ломом, яким вдасться підважити громіздку махину всесильного МВС й демонтувати її. Та, як видається, автори цієї ідеї забули, що в США шерифи опираються на своїх виборців, чи не кожен із яких володіє на законних підставах карабіном чи револьвером.
Отже, на заклик головного правоохоронця округу збираються всі його зброєносці з числа цивільних жителів. А з такою армією той, наприклад, може зупинити на кордоні своєї підвідомчої території будь-який федеральний рейдерський наїзд. І згідно з Конституцією США його дії будуть цілком законними…
Крізь призму наших нинішніх реалій то є несусвітня фантастика.