Війни не програються окремо суспільством чи армією. У цивілізованій державі, з достатньо високим рівнем власної свободи, розвинутим громадянським суспільством не буває так, що армія добра, а народ чи влада погані. Війни програє держава. І поразка свідчить про те, що влада і система, яка в ній функціонує, виявилася неефективною.
Поразка, як і перемога, є комплексним процесом.
Це тривалі невдачі на фронті без перспективи змінити хід бойових дій.
Це окозамилювання на всіх рівнях і втеча від правди під прикриттям патріотичних гасел.
Це поступова втрата суспільного натхнення, яке трималося перші півтора роки війни, але згодом непомітно згасло.
Це різкий розрив між фронтом і тилом, що призвів до проваленої мобілізації та зниження суспільного авторитету війська.
Це небажання державного апарату перебудовувати систему, бо представники влади впевнені, що в будь-якому разі особисто для них усе буде добре.
Це слова лідера країни про те, що «грошей на підвищення зарплат військовим немає» – на тлі мільярдних популістських витрат і корупційних скандалів.
Це зневіра й втрата сенсу подальшої боротьби, коли військові заявляють про втому та вимагають чітких термінів служби, тоді як на більшості з 3000 кілометрів фронту ситуація залишається критичною, а сотні тисяч цивільних продовжують жити звичним життям.
Це лицемірство іноземних партнерів, які зробили все, щоб країна не перемогла в перші роки війни, коли ще були успіхи, а далі лише годували обіцянками про допомогу, сподіваючись, що війна триватиме ще кілька років.
Звісно, це лише гіпотетичні роздуми для майбутньої книги, а всі співпадіння з реальними подіями чи ситуаціями випадкові.